Токмацький заклад дошкільної освіти №1 "Олімпійський" Токмацької міської Ради Запорізької області

 





Сторінка психолога

                               

 

 

 

 

 

 

                                            

Консультація та рекомендації практичного психолога.

 

 

Вітаю вас, шановні батьки!

Я, практичний психолог нашого садка «Олімпійський» запрошую Вас до рубрики «Поради психолога».

Відразу хочу зазначити, що я не медпрацівник (не плутаємо з психіатром), тому не ставлю діагнози і не призначаю лікування.

Практичний психолог – хто це? Розгляньмо разом!

Міфи про практичних психологів


Міф 1. Психолог вирішує за людей їхні проблеми.

Аж ніяк. Психолог лише створює такі умови, за яких людина сама зможе вирішити свої проблеми. Сюди ж варто додати, що психолог працює лише з тими людьми, які звертаються особисто. І допомогти він може лише в тому випадку, коли людина готова змінити себе, а не навколишній світ.

Міф 2. Психолог може вирішити всі проблеми.

Варто знову ж зазначити, що психолог не вирішує проблеми своїх клієнтів, а допомагає їм самим знайти вихід. Найкращих результатів можна досягти, коли клієнт і психолог зуміли встановити довірливі стосунки і обоє зосереджені на роботі над певною проблемою.

Міф 3. Послуги психолога — для психічно нездорових людей.

Звернення за допомогою до психолога — не є ні показником слабості, ні знаком психічного нездоров'я. Психологи працюють зі здоровими людьми. Однак періодично всі люди потребують підтримки й допомоги зі сторони. У нашій культурі ще не прижилася традиція звернення до психологів. Замість цього прийнято приходити за допомогою до друзів або заливати проблеми алкоголем. Вибір завжди за людиною. Психолог не нав'язує своїх послуг.

Міф 4. У психолога не може бути своїх проблем.

Якби - то! Психологи — теж люди. Не будемо про це забувати. Сказати, що в психолога не може бути особистих проблем, це однаково, що сказати: лікар - терапевт не може застудитися. Психолог вміє ефективно вирішувати власні проблеми самостійно, а також може звертатися за допомогою до своїх колег. І в цьому немає нічого негожого, адже мудрість не стільки в тому, щоб усе вирішувати самому, скільки в тому, щоб вирішити найкращим способом і з найменшою затратою нервів. Упевненість у собі — це здатність як надавати допомогу тоді, коли ти можеш це зробити, так і попросити про неї, коли самому не під силу.

Міф 5. Психологи — безвідмовні добряки, готові допомагати усім у будь - який час і за будь - яких обставин.

Деякі люди думають, що психологи — свого роду месії, які відчувають потребу віддати життя на служіння людям і жертвувати собою заради всіх і всього. Насправді, психолог — це професія. І хоч ця професія і пов'язана з наданням підтримки й допомоги людям, але власне психолог зовсім незобов'язаний перетворювати свою професійну діяльність у стиль життя. Психолог — це не та людина, що буде потакати всім людським забаганкам і примхам. Він краще за всіх знає, що має право бути самим собою, точно так, як і всі інші люди.

Міф 6. Психолог може дати таку пораду, що відразу вирішить будь - яку проблему.

Психологи не дають порад. Поради можна одержати де завгодно. Лише сама людина знає, що для неї краще. Психолог тільки намагається допомогти їй знайти в собі сили, побачити їх і усвідомити.

Тож варто чітко розмежовувати стереотипні уявлення та реальне життя, у якому ми з вами живемо!

Отже, коли потрібно звертатися до психолога?

Основним і головним чинником звернення до психолога є почуття вашого комфорту. Якщо вам не комфортно з власною дитиною; якщо ви не знаєте, як впоратися з дитячими примхами, істериками, свавіллям; якщо ваша родина опинилась в стресовій ситуації; якщо ваша дитина стала жертвою чи свідком жорстокого поводження; якщо ви не впевнені в ефективності обраного вами стилю виховання – не зволікайте зі зверненням. Основні моменти, коли батькам бажано відвідати психолога: адаптація дитини до дитячого садочка, психологічна готовність дитини шестирічного віку до навчання в школі.

 

 


 

 

 

Можна сказати, що до психологів всі вже звикли. Ці фахівці допомагають вирішувати особистісні проблеми, проводять психологічне тестування, тренінги, навчаютьльні ефективно спілкуватися і вирішувати конфлікти, складають психологічні портрети і характеристики і багато чого іншого. Але все це стосується, в першу чергу, дорослих людей.

     

А чим же займаються дитячі психологи? У яких ситуаціях батькам може бути корисна, а в яких просто необхідна консультація цього фахівця?

     

Якщо є якась тривога за свого малюка, візит до психолога допоможе розібратися з ситуацією і з емоційним станом дитини об'єктивно. Виявити причини виникаючих труднощів, якщо вони є. Врешті-решт, адже не вважається чимось негожим відвідувати стоматолога для перевірки і необхідної профілактики. Чомусь про психологів ж іноді зберігається така думка, що візитом до цього фахівці підтверджують свою «ненормальність». Це, звичайно ж, не так: психолог, взагалі, за визначенням, працює тільки з психічно здоровими людьми. 

     

Капризи, агресія, впертість дитини - і почуття безпорадності у батьків. Цілком природна реакція - звернутися до фахівця. І це справді може допомогти. Психолог допоможе розібратися в суті виниклих труднощів, підкаже виховні прийоми, а при необхідності позайматися з дитиною, щоб допомогти їй подолати непростий період.

 

- проведення просвітницьких лекцій, семінарів, занять з педагогами, батьками, дітьми;
- консультативна допомога всім учасникам навчально-виховного процесу;
- корекційно-розвивальна робота з дітьми, батьками, педагогами;
- допомога дітям, які мають проблеми в поведінці або які опинилися в складній життєвій ситуації;
- психологічний супровід обдарованих дітей;
- психологічний супровід новоприбулих дітей;
- визначення психологічної готовності дітей 5-річного віку до навчання у школі.

 

Основне завдання психолога - зробити життя дитини в садку зручним, комфортним, перш за все, з точки зору дитячої психіки, загальних і індивідуальних особливостей її розвитку. Педагог-психолог повинен допомогти вихователю і батькам дитини знайти і пояснити приховані причини деяких дитячих невдач, вчинків та особливостей поведінки. Психолог зобов'язаний не «пропустити» малюка, труднощі якого знаходяться на межі норми, щоб разом з батьками та іншими колегами допомогти йому справитися з ними ще до школи. Для того, щоб вирішувати всі ці завдання, я, як психолог дошкільного закладу, планую свою роботу  в кількох напрямах. 

     

Перший - це діагностика. Протягом усього навчального року психолог у садку спільно з вихователем проводить так звану психолого-педагогічну діагностику. Вона включає в себе контроль над засвоєнням знань, умінь і навичок дітьми різних вікових груп відповідно з програмою. На підставі цих даних проводиться аналіз роботи педагогічного колективу. Тобто три рази протягом року кожній дитині пропонуються завдання, які дозволяють судити про те, наскільки вона засвоює програму. Якщо результати показують, що малюк не справляється, погано себе веде, не володіє навичками самообслуговування відповідно до віку, психолог проводить додаткові дослідження на зрілість основних психічних процесів, які забезпечують всю вищеописану діяльність. І якщо на цьому рівні виявляються проблеми, що виходять за рамки норми, фахівець направляє батьків з малюком або до невролога, або до нейро-психолога, або до невропатолога. Також протягом року психолог вивчає відносини в дитячому колективі, виявляє лідерів, тих, з ким ніхто не дружить, допомагає вихователю планувати роботу з поліпшення відносин між дітьми. 

     

Крім планової діагностики, про яку йшла мова, проводяться і ситуативні дослідження. Наприклад, з'явилися у дитини страхи. Психолог за допомогою спеціальних тестів може виявити причину. Розлучилися батьки: те, як перенесла або переносить це дитина, можна виявити за допомогою спеціальних методик. Окремий вид діагностики, яку проводить педагог-психолог, - це комплексна оцінка готовності до школи. Батьки обов'язково у всіх подробицях повинні вникнути в її результати. У першу чергу, щоб допомогти своїй дитині. Якщо вона буде не зовсім готова до школи, психолог підкаже, на що саме потрібно буде звернути увагу. А якщо все було в нормі, але в першому класі раптом виникнуть проблеми, то на підставі діагностичної карти з підписом психолога вчитель повинен знайти підхід і вирішити проблеми маленького учня.  

     

Другий напрямок - це консультації.

Вони бувають двох видів: ті, які планує сам психолог, і за запитом батьків. Перші -  проводяться протягом року за темами, які, на мою думку, актуальні для конкретної  вікової групи та контингенту батьків. 

     

Про плановi консультації батьків оповіщає вихователь. І дуже важливо, щоб мама чи тато, або хоча б бабуся все-таки знайшли час для відвідування подібних заходів. Досвід роботи багатьох фахівців показує, що батько, який пропустив ту чи іншу консультацію, приходить сам до психолога саме з тим питанням, яке на консультації вже висвітлювалося. Наприклад, на початку року психолог запрошував батьків малюків на збори, присвячені проблемі адаптації до дитячого садка. Ті дорослі, які не знайшли можливості прийти, через деякий час самі звертаються з проблемою щоденних істерик дитини, у зв'язку з небажанням йти в садок. Також на загальних консультаціях батьки мають можливість побачити, що ті труднощі, які вони відчувають у вихованні свого малюка, властиві багатьом іншим сім'ям. Це дуже важливо для об'єктивної оцінки своєї дитини. Від багатьох мам доводиться потім чути: «а я думала, що мій один такий». 

     

Консультації за запитом - будь-які проблеми, які хвилюють близьких малюка. І це необов'язково питання, пов'язані з розвитком крихітти або її поведінкою. Будь то мама чи тато, бабуся чи дідусь, вони можуть і повинні звертатися до психолога, коли їм здається, що з дитиною щось не так. Одним словом, будь-яке занепокоєння батьків, пов'язане з дитячим садком, має бути вичерпане, тому що воно неодмінно позначиться на маленькiй людинi, на її ставленнi до вихователя і відвідування саду. 

     

Чим ще займається психолог в дитячому садку? Веде корекційну роботу. Діти, як відомо, всі різні. Одна розвивається швидше, інша повільніше. Психічні процеси теж формуються стрибкоподібно. І часом буває, що розвиток якоїсь психічної функції потрібно трохи підштовхнути, щоб налагодилося нормальне засвоєння знань або поведінка. З цією метою психолог в дитячому садку планує і проводить з дитиною корекційні заняття. Попередньо він обов'язково доводить до відома батьків. Тому що успіху можна досягти тільки при абсолютній єдності вимог і довірі. Також будь-яка травмуюча ситуація, що спричинила за собою зміни в поведінці дитини, наприклад, малюк став мочитися після спільного перегляду з татом фільму «Паранормальне явище», теж вимагає проведення з малюком серії корекційних занять. 

     

Розвиваючі заняття.

Вони теж у веденні психолога, що працює в дитячому садку. Наприклад, цього року найбільш актуальною  представляється тема формування міжособистісних відносин у дитячому колективі і навичок спілкування у дошкільників. Виходячи з обраної теми, психолог в дитячому садку планує розвиваючі заняття, на яких буде вчити малюків спілкуватися, разом грати, вирішувати конфлікти, уникати сварок. Відпрацювавши цей напрям, психолог може взяти новий, а може продовжувати дослідження з даної теми в подальшому. 

     

 

     

Тепер хотілося б сказати про найбільш поширенi міфи про психологів. Більшість батьків резонно вважають, що слово «психолог» утворюється від слова «псих». З чого далі роблять абсолютно невірний висновок про те, що коли з їхньою дитиною в садку працює психолог, то син або дочка психічно не нормальні. На цій підставі деякі мами взагалі намагаються уникати спілкування. А вже якщо малюк потрапляє на корекційні заняття, то батьки - прихильники цього погляду - часом навіть скандалять або просто просять припинити заняття. Психолог у садку працює з нормальними дітьми і їх індивідуальними особливостями, а не відхиленнями. 

     

Інша, не менш поширена і теж помилкова думка: психолог, психоневролог, невропатолог, дефектолог і нейропсихолог - це все одне і те ж. Тобто лікарі, які працюють з відхиленнями у психіці, з її дефектами. На підставі цієї точки зору батьки вимагають від психолога в дитячому садку неможливого. Зверніть увагу на поєднання слів: педагог-психолог. У першу чергу педагог. Це повідомляє мамам і татам про те, що даний фахівець - не лікар. Він може тільки припустити діагноз і направити до відповідного спеціаліста. Поставити діагноз і, тим більше, працювати з ним він не може і не має права. Таким чином, у дитячому садку психолог присутнiй, в першу чергу, для того, щоб усіма сторонами дотримувалися інтересiв дитини. Його праця, як правило, не є очевидною для батьків, але малюкові він, повірте, необхідний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДІТИ ІНДИГО ХТО ВОНИ?



 
Термін «дитина індиго» став відомий ще в 1982 році завдяки згадуванню в книзі у жінки-екстрасенса. Чому індиго? Екстрасенс стверджувала, що існують діти з аурою кольору індиго, які володіють дивовижними здібностями і знаннями, а в майбутньому стануть окремою расою людей. У сучасному суспільстві цей термін став дуже популярним, а більшість батьків намагаються знайти у своєму малюку задатки індиго. За якими ж критеріями визначити індиго?
Хто такі діти індиго?
Такі діти особливі в усьому: їх характеризує не тільки колір аури, але й надздібності, якими вони володіють з ранніх років. Якщо інші малюки граються з однолітками в ляльки та машинки, то дітям індиго більше цікаво усамітнення, в якому вони проводять більшу частину свого часу. Вони цікавляться дорослими книгами, розмовами і шкільна програма стає для них «тісною» і нецікавою. З ранніх років діти індиго міркують про світобудову, релігії, війни і політику. Також такі діти володіють неймовірним даром: або талант до музики, або екстрасенсорні здібності, або талант до літератури (наприклад, маленька поетеса Ніка Турбіна). Фахівці стверджують, що пояснити появу індиго спадковістю неможливо, оскільки інтелектуальні здібності таких дітей у багато разів перевершують здібності попередніх поколінь. Одним з основних якостей індиго є відмінна інтуїція, за допомогою якої вони напевно і заздалегідь знають правильну відповідь і вирішення тієї чи іншої ситуації. Все це призводить до конфліктів у сім'ї, оскільки дитина виявляє надмірну категоричність і заперечення тверджень батьків та дорослих. Саме тому батьки «особливих» дітей повинні спочатку правильно вести себе по відношенню до них, давати поле для фантазій і власних вчинків, щоб не завести ситуацію в глухий кут і не нашкодити такому малюкові. Дуже важливо «допомогти» такій дитині знайти себе і зрозуміти його. Адже найбільше діти індиго потребують розуміння оточуючих. При відторгненні суспільством і батьками особливостей і дару, в зрілому житті індиго можуть закритися від оточуючих, страждати від психічних розладів, зловживати наркотиками і алкоголем.
«Тема дітей індиго останнім часом стала дуже модною. Але, як не парадоксально, практично будь-які описи дітей індиго та рекомендації щодо їх вихованню підходять абсолютно будь-якій дитині. Майже всі сучасні діти несуть у собі ті чи інші риси, властиві «справжнім індиго».
Кожен малюк, незалежно від кольору аури, потребує і  поважного до себе відношення, і в тому, щоб авторитет дорослого формувався не силою, а любов'ю, і особливою увагою до своїх потреб. Хочеться особливо відзначити, що більшість сучасних дітей мають надчутливу нервову систему. Причин тому безліч, а що робити батькам і їм самим, вже в дорослому віці?
- Бути уважними до сигналів організму. Сучасні діти украй чутливі до нав'язування «режиму». Якщо він не збігається з природними біоритмами - дитина починає хворіти. Зараз дітям особливо важливо спати, їсти, грати (а в дорослому віці - працювати, вчитися, спілкуватися) саме в той час, коли їхній організм готовий це робити. З цієї причини у багатьох малюків виникають складнощі з дитячим садом і школою.
- Ретельно фільтрувати потік вхідної інформації. ТБ, газети - «чорнуха» і «попса» можуть травмувати психіку будь-яку, але сучасних гіперчутливих дітей - тим більше.
- Вчитися вибудовувати власні кордони, особливо в тому, що стосується особистого простору і почуттів інших людей. Це дуже складний момент для батьків: ні «звичайному», ні «індиго» дитині не можна говорити фрази начебто: «Через тебе мама захворіла!», «Твоя поведінка мене в труну вжене». Також багатьом батькам складно змиритися з наявністю особистого простору в дитини: недоторканності його щоденника, ящика в столі, смс-листування з друзями.
- Батькам - розвиватися духовно і вчитися чесності з самими собою і дітьми. Сучасні діти гіперчутливі до емоційної атмосфери, в якій вони перебувають, до почуттів інших людей, вони моментально розпізнають брехню. Крім того, їх питання і інтереси можуть ставити батьків у глухий кут, і щоб залишатися авторитетом не тільки в питаннях побуту, а й стати «провідниками» у світ моралі, знання, спілкування - старші повинні постійно працювати над власним внутрішнім світом ».
    
Як зрозуміти, що Ваша дитина індиго?
На даний момент фахівцями виведено більше 80 особливих характеристик дитини індиго, зокрема:
- Телепатичні здібності;
- Вміння читати думки людини і передбачати його вчинки;
- Ясновидіння;
- Небажання спілкуватися з навколишніми, «закритість»;
- Дуже розвинена інтуїція;
- Волелюбність і неприйняття авторитарного виховання;
- Часті депресивні стани;
- Високий творчий потенціал;
- Високий інтелектуальний потенціал;
- Висока самооцінка;
- Ранній розвиток;
- Вміння бачити аури оточуючих.
     «Генієм стає людина, пізнав своє призначення», - Йоганн Вольфганг Гете.
     І пам'ятайте, що кожна дитина особлива по-своєму!

Цінні навички для сучасних дітей
На жаль, освітня система багато в чому ґрунтується на вірі в те, що світ, який її оточує, кардинально не змінюється, у ньому відбуваються лише незначні зміни певних переваг. Найчастіше сучасна освіта забезпечує комплексом навичок, призначених для оволодіння найбільш затребуваними спеціальностями не так майбутніх, скільки минулих років.

У певному сенсі це виправдано, враховуючи те, що ніхто не може знати, яким насправді буде життя років через 20–30. Пригадайте 1980-і роки, коли персональні комп'ютери були ще досить «молодими», коли факси були передовою технологією зв'язку і коли про високошвидкісний Інтернет можна було лише мріяти.

Ми тоді й уявити не могли, що нас очікує за кілька десятиліть. Більше того, ми, як і раніше, цього не знаємо. І не дізнаємось, бо не вміємо передбачати майбутнє. Отже, виховувати й навчати наших дітей, ґрунтуючись на якихось ідеях про майбутнє, не зовсім правильно.

Як же тоді готувати дочок і синів до такого непередбачуваного світу? Просто треба вчити їх адаптуватись до будь-якої ситуації, справлятись зі змінами, бути готовими до всього, а не до чогось конкретного. Це вимагає зовсім іншого підходу до освіти наших дітей і означає, що треба відмовитись від старих стереотипів і винаходити щось нове.

Треба вчити дітей удома, у сім'ї, викладаючи їм предмети, відмінні від шкільних. Треба вчити їх здобувати знання самостійно, а не годувати ними з ложечки.

Так, для батьків це складний виклик, і більшість з тих, хто експериментує з позашкільною освітою, визнають, що в них немає відповідей на всі запитання, пов'язані з такого роду навчанням. До того ж не існує «ідеальних прийомів». Але ж ми теж учимось разом з нашими дітьми, і наше незнання може бути хорошою можливістю випробовувати, знаходити, відкривати, не спираючись на найпоширеніші методи, які, можливо, і не є для нас оптимальними.

І взагалі, самі методи інколи менш важливі, ніж ідеї. Якщо у вас є цікаві ідеї, для їх утілення ви можете придумати необмежену кількість методів, тому чужі методи можуть мати характер, надмірно обмежуючий вас.

Замість цього давайте розглянемо набір основних навичок, якими діти повинні оволодіти, щоби краще підготуватись до будь-якої ситуації в майбутньому. Ці навички засновані на розумінні того, що світ, в якому ми вчимося, працюємо й живемо, ніколи не стоїть на місці й безперервно змінюється.

1. Уміння ставити запитання. Найбільше ми хочемо від наших дітей як учнів, щоб вони могли вчитись самостійно – самі оволодівали певною системою знань. Адже якщо вони набудуть відповідні навички, у нас не буде потреби постійно вчити їх, оскільки все те, що їм належить вивчити в майбутньому, вони зможуть засвоювати самостійно. І перший крок у процесі самонавчання – це вміння ставити запитання. На щастя, діти роблять це природним чином, нам лише треба заохочувати їх. Звісно, тут важливий і власний (батьківський) приклад. Коли ви й ваша дитина зіштовхуєтеся з чимось для себе новим, ставте запитання, а також з'ясовуйте можливі варіанти відповідей. Робіть це неодмінно разом. Коли дитина ставить запитання, нагороджуйте її, а не карайте (ви, напевно, здивуєтесь, дізнавшись, як багато дорослих не люблять дитячих запитань).

2. Навички вирішення проблем. Якщо дитина може вирішувати проблеми, вона впорається з будь-яким завданням. Нова навичка, нове середовище, нова потреба, нова вимога – усе це просто завдання, які потребують вирішення. Навчіть дитину цього, демонструючи прості підходи, а потім дозвольте впоратися з кількома завданнями самостійно. Не розв'язуйте всі її проблеми – нехай дитина подумає й поекспериментує з різними варіантами вирішення. Похваліть її за докладені зусилля. Поступово ваша дитина буде розвивати впевненість у своїх здібностях вирішувати проблеми, і в результаті для неї не залишиться нічого неможливого.

3. Вибір і виконання проектів. Для дітей не повинно бути нездійсненних проектів просто тому, що вони повинні володіти великим досвідом їх виконання. Будь-яке завдання можна розцінювати як проект і ставитись до його виконання відповідним чином, проявляючи кмітливість і творчий підхід. Працюйте над проектами разом, нехай дитина бачить, як це робиться правильно, і поступово домагайтесь того, щоби з часом дитина виконувала все більшу й більшу частину роботи сама. Коли вона набуде впевненість, нехай вибирає й виконує проекти самостійно. Незабаром усе її навчання перетвориться на серію захоплюючих проектів.

4. Захопленість. Спонукальною мотивацією на навчання повинні бути не мета, не дисципліна, не зовнішня мотивація, не винагорода... а захопленість, азарт до набуття знань. Коли дитина настільки схвильована завданням, що не може припинити думати про нього, вона цілком у нього занурюється і в більшості випадків виконує сумлінно, з любов'ю. Допомагайте дитині знайти для себе те, чим вона дійсно буде захоплена, – це передбачає заняття різними видами діяльності, вибір найбільш захоплюючих з них і допомогу дитині в отриманні реального задоволення від їх виконання. Не перешкоджайте інтересам дитини – заохочуйте їх. Не позбавляйте такі заняття задоволення – робіть їх плідними.

5. Самостійність. Дітей треба навчати самостійності. Поступово, звісно. Потроху привчайте їх самостійно справлятись з виконанням завдань. Навчайте їх цього й на своєму прикладі, спочатку допомагайте їм, потім почніть зменшувати свою участь і в результаті дозвольте їм здійснювати власні помилки. Розвивайте в дітей упевненість у собі, яка приходить разом з успішно виконаними завданнями, і дозволяйте їм самим справлятись зі своїми невдачами. Коли вони стануть самостійними, то зрозуміють, що їм не потрібен учитель, батько або керівник для того, щоб безперервно розповідати про те, що їм треба робити. Вони зможуть керувати собою й бути вільними, зможуть самостійно визначати напрямок свого розвитку.

6. Уміння отримувати задоволення самостійно. Багато хто з нас, батьків, надто опікує й контролює своїх дітей, що змушує їх покладатись на присутність батьків навіть для досягнення щастя. Коли дитина дорослішає, вона не знає, як їй стати щасливою. Вона тяжіє до протилежної статі або відчуває нагальну потребу в товаристві друзів. В іншому випадку починає отримувати задоволення від інших (другорядних) занять – походів у магазин, їжі, відеоігор, Інтернету. Але якщо вже з раннього віку дитина вчиться того, що може бути щаслива сама по собі, граючи, читаючи або фантазуючи на самоті, то набуває одну з найцінніших існуючих навичок. Надайте дітям особистий простір і час (наприклад, увечері) побути на самоті та привчайте їх до цього з раннього дитинства.

7. Співчуття, милосердя. Це одна з найбільш істотних навичок. Нам потрібне співчуття, щоб уміти добре взаємодіяти з іншими людьми, щоби піклуватися про інших людей і самим ставати щасливими, роблячи щасливими інших. Ключову роль у цьому відіграє батьківський приклад. Завжди проявляйте співчуття до вашої дитини й інших людей. Демонструйте його, питаючи дітей про те, що, на їхню думку, можуть відчувати інші люди, і висловлюючи вголос свою думку про це. При кожному зручному випадку розповідайте дітям про те, як полегшувати страждання інших людей, як зробити їх трохи щасливіше за допомогою прояву доброти і як це, у свою чергу, може зробити щасливішою саму дитину.

8. Терпимість, толерантність. Найчастіше ми ростемо в ізольованому середовищі, де люди в основному схожі один на одного (принаймні зовні), а коли вступаємо в контакти з тими, хто відрізняється від звичного нам образу, таке спілкування може викликати в нас почуття дискомфорту, шокувати або налякати. У дітей повинна бути можливість спілкуватися з різними людьми, з людьми різних рас, різного інтелектуального чи фізичного розвитку. Покажіть їм, що відрізнятись від інших – це не просто нормально, це цінується, адже різноманітність – це те, що робить життя таким прекрасним.

9. Уміння пристосовуватись до змін. Коли діти виростають, адаптивність стає однією з основних навичок, тому що світ постійно змінюється, і вміти приймати зміни, справлятись із ними та скеровувати їх – це велика конкурентна перевага. Якщо людина вміє адаптуватись до мінливих ситуації, це допомагає їй, особливо в порівнянні з тими людьми, хто чинить опір змінам і боїться їх, хто встановлює цілі та плани й намагається суворо дотримуватись їх, незважаючи на погіршення здоров'я та відсутність об'єктивних можливостей для їх реалізації. Пріоритетом повинна стати демонстрація дитині розуміння того, що зміни – це нормально, що ви можете адаптуватись до них, що можете знайти й використовувати появу нових можливостей, яких не було раніше.

Життя – це пригода, і вона іноді йде «неправильним» курсом, порушуючи будь-які наші плани, у ній відбувається щось зовсім інше, ніж те, чого ми від неї чекали. У цьому й полягає принадність життя.

Ми не можемо дати нашим дітям потрібний набір інформації, необхідної для тих унікальних особливостей кар'єри, яка їх чекає, адже ми не знаємо, що принесе із собою майбутнє. Але ми можемо підготувати їх в умінні адаптуватись до чого завгодно, вивчати що завгодно, вирішувати які завгодно проблеми, а в двадцять років подякувати нам за це.

 

 

 


Злочин і покарання

 

 



1. Покарання не повинно шкодити здоров’ю – ані фізичному, ані психічному. Більше того, покарання має бути корисним.
2. Якщо є сумніви щодо покарання, не карайте. Навіть якщо Ви зрозуміли, що занадто м’які,  довірливі та нерішучі. Ніякої «профілактики», ніяких покарань «про всяк випадок».
3. За один раз – одне покарання. Навіть якщо поганих вчинків скоєно декілька, покарання має бути тільки одне, за все одразу, а не по одному - за кожен вчинок. «Салат» із покарань – це «страва» не для дитячої душі. Покарання - не за рахунок любові. Щоб не сталося! Не залишайте дитину без нагороди і любові, на які вона заслуговує.
4. Строк давності. Краще не карати, ніж карати із запізненням.
5. Покарали – пробачили. Інцидент вичерпано. Сторінку перегорнуто. Про старі гріхи ані слова. Не заважайте дитині розпочати життя спочатку.
6. Без приниження. Щоб там не сталося, якою б не була провина, покарання не повинно сприйматися дитиною як ваша перемога над її слабкістю, як приниження. Якщо дитина вважає, що ви справедливі, дія покарання буде зворотною.
7. Дитина на повинна боятися покарання, вона має боятися не Вашого гніву, а Вашої гіркоти, Вашого засмучення.


1. За те, що вона чимось не влаштовує дорослих: холерика за те, що він непосидючий і впертий, сангвініка — за рухливість, флегматика — за повільність, неврівноваженого — за плаксивість.
2. Під час їжі.
3. Якщо вона зазнала невдачі (вона й без того засмучена, присоромлена, пригнічена). Тут краще підтримати її.
4. За необережність, а вчать обережності, роблячи висновки з прорахунків дитини; за повільність, незібраність (за цим може бути приховане занурення в себе або фантазування); за забруднений і порваний одяг, а вдягають відповідно до обставин; за прорахунки самих батьків тощо.
5. На людях (в автобусі, на вулиці), адже це ще й публічне приниження.
6. При молодшій дитині, оскільки підривається авторитет старшої, а якщо є ревнощі між дітьми, то це може породити озлобленість у старшої дитини, а в молодшої — злорадство, а це погіршить їх взаємини.
7. За емоційність, імпульсивність, енергійність. Здатність передбачати наслідки своїх вчинків остаточно формується у дівчат до 18 років, у хлопців — до 20, але навчати цього слід з трьох, а особливо з п'яти років. Карати за вчинки, які дитина не може передбачити, — значить карати за те, що вона дитина.
8. Поспішно, не розібравшись: краще пробачити десятьох винних, ніж покарати одного невинного. Необхідно поєднувати покарання з іншими методами виховання, дотримуючись педагогічного такту та враховуючи вікові та індивідуальні особливості дитини.

       Реакція батьків на вчинок дитини має бути продуманою, вільною від негативних емоцій. У реакції не повинно бути істеричності. На істеричний крик, жестикуляцію, надлишок емоцій дитина відповідає тим самим. Не повинно бути люті, гніву. Лють призводить до надмірних покарань, а це породжує в батьків муки сумління. Спочатку покарали, а потім шкодують, жаліють. Тепер в очах дитини винні батьки і вона стає в позу ображеної. Не слід погрожувати дитині, краще попередити. Часом погроза сприймається гірше, ніж саме покарання. В погрозі завжди є шантаж, і зрештою дитина також починає шантажувати батьків.


1. Відокремлюйте свої почуття від дій. Не засуджуйте дитину. Вона має відчувати, що її люблять, але її дії в конкретному випадку можуть бути неприйнятними. Пам'ятайте: щоб змінити вчинки дитини, треба навчитися розуміти її. Суворі слова мають стосуватися тільки неправильних дій дитини, але не її особистості. Брутальність, моралізування, нетактовність свідчать про педагогічну непридатність, а дитину роблять невпевненою, знервованою, тривожною.
2. Уважно вивчайте свою дитину. Обов'язковою умовою у виборі форм покарання є знання індивідуальних особливостей дитини: її темпераменту, характеру, особливостей реагування на певний вид покарання. Ви маєте знати стан її здоров'я, нервової системи. Дії дитини у стані нервового розладу є симптомами емоційних ускладнень через критику, звинувачення або покарання, напружену сімейну атмосферу. Зрозуміло, що витончений, вразливий меланхолік сприйматиме покарання зовсім не так, як енергійний, товариський сангвінік, вибуховий холерик чи врівноважений, спокійніший флегматик.   Дівчаток теж треба карати не так, як хлопчиків. Дівчинка взагалі потребує особливого виховання, заснованого більшою мірою на ніжності й ласці. Вона більш чуттєва й емоційна, глибше переживає з приводу зроблених помилок. Часом одного суворого слова, навіть докірливого погляду, досить, щоб вона припинила небажані дії. Необхідно взагалі відмовитися від тілесних покарань, від яких шкоди більше, ніж користі.
3. Треба враховувати емоційний стан дитини. Якщо видно, що дитина засмучена і дуже переживає, то чи потрібно додавати негативу, використовуючи покарання? Але водночас треба пам'ятати, що змінити поведінку дитини можна тоді, коли активізується її почуттєва сфера. Відчувши всю повноту негативних переживань, дитина навряд чи захоче повторити подібний вчинок. Потрібно, щоб вона набула цього негативного досвіду, але тут не можна перестаратися. А дорослий у цей час повинен бути поруч, зі схваленням поставитися до рішення дитини виправитися і всіляко підтримати її. Відповідайте на почуття дитини. Давайте їй виговоритися, щоб негативні емоції знайшли вихід у словах, а не в діях.
4. Перш ніж карати, треба обов'язково з'ясувати мотиви вчинку. Якщо без покарання не можна обійтися, нехай дитина вибере його сама. Практика показує: діти здебільшого вибирають суворіше покарання, ніж батьки. Але в таких випадках вони не вважають його несправедливим і не ображаються.
5. Караючи дитину, впевніться у тому, що вона розуміє причину, щоб вона звинувачувала себе, а не того, хто карає. Якщо ж дорослий змушений застосувати покарання, то при цьому йому не можна використовувати образливі слова, принижувати гідність маленької людини, акцентувати увагу на слабких сторонах, фізичних вадах дитини.
6. Дайте зрозуміти синові чи доньці, що дисциплінарні проблеми дітей стосуються не тільки дорослих, а є спільними для всіх.
7. Навчайте дитину норм і правил поведінки в різних місцях і різних життєвих ситуаціях ненав'язливо та без моралізування.
8. Накладіть обмеження на небезпечні та руйнівні дії. Допоможіть дитині спрямувати свою активність у дозволене русло. У цьому полягає основна формула динамічного підходу до проблеми дисципліни дитини.
9. Будьте самі прикладом культурної поведінки з іншими людьми, з предметами та довкіллям.
10. Треба пам'ятати, що вся відповідальність за наслідки покарання цілком покладається на дорослого. Слід пам'ятати, що міра покарання повинна відповідати важкості провини, тобто не треба застосовувати серйозне покарання за несерйозну провину.


Необхідна профілактика. Вона полягає в тому, щоб запобігти небажаним діям дитини ще до їх здійснення. Для цього потрібно сформувати в дитини прийнятну реакцію на певні обставини, виробити вміння самостійно й адекватно їх оцінювати і відповідно діяти. Краще запобігти, ніж потім карати. Необхідно поспілкуватися з дитиною, пояснити, розповісти, показати на прикладі, чому так робити можна, а так — не можна, до яких наслідків може призвести порушення якогось правила, норми, розпорядження, яке покарання воно тягне за собою. Треба вчити дитину робити такий аналіз самостійно, думати, перш ніж щось зробити, передбачати наслідки скоєного.
    
Дитина народжується гармонійною, чистою і досконалою. Вона відкрита для світу, вона вбирає все, що їй дають дорослі. Чим буде насичуватися її розум, наповнюватися її душа, залежить переважно від нас — батьків, дорослих.
    
Напевно, покарання як засіб виховання ще надовго залишиться в нашому житті. Для того, щоб його позбутися назавжди, треба дуже багато змінити в нашому суспільстві, в культурі сімейних взаємин, у системі суспільного виховання.
 

Мабуть, не знайдеться жодної дитини, яка хоча б раз не поводилася «погано», «негідно», «не слухалася», «бешкетувала», «вередувала». І вже напевно не можна відшукати жодного дорослого, який жодного разу не карав свою дитину.
    
Пропоную провести невелике дослідження й розібратися в цьому непростому питанні. А почнемо ми з того, що дізнаємося:
    
Чому діти немов «напрошуються» на покарання?
Так відбувається з різних причин. Наприклад, у батьків завищені вимоги до дитини, і малюк не може поки досягти тієї заповітної планки й бути занадто гарним. Або він стомився й більше не може поводитися спокійно. Його нервова система «дає» збій, і малюк буквально «божеволіє» на очах у розгубленої мами.

Трапляється й так: у родинах, де дитину виховують обоє батьків (а іноді до процесу долучаються ще й бабуся з дідусем), кожний із дорослих ставить різні вимоги, що суперечать одна одній. І як би не намагалася дитина бути гарною для всіх улюблених людей, десь вона обов’язково припуститься помилки й отримає свою частку покарань.
    
Можлива й така ситуація: сьогодні мама дозволила те, що заборонила ще вчора. А завтра, коли дитина скористалася цим дозволом, покарала свого «неслухняного» спадкоємця. Тобто в цьому випадку простежується непослідовність вимог дорослого.
    
«Неслухняними» можуть здаватися гіперактивні діти, які не завжди можуть контролювати свою поведінку належним чином. І не їх провина, що малюки не можуть відповідати батьківським очікуванням.
    
Мабуть, ситуації можна називати досить довго, але зміст кожної з них полягає в такому:
    
Перш ніж карати дитину, спробуйте зрозуміти причини її поведінки.
    
Як почувається дитина, яку покарали?
Я не знаю таких дітей, які байдуже ставилися б навіть до найпростішого і, на перший погляд, невинного покарання. Ось якої думку вони самі про почуття, що відчувають у момент покарання:
* мені страшно, здається, що всередині в мене вогненна куля і вона зараз лусне;
* я тремчу й боюся підняти голову, на маму боюся дивитися, дуже хочу, щоб вона швидше пішла на роботу;
* мені боляче, і я потім тривалий час плачу й не можу заспокоїтися;
* я прагну сам собі заподіяти біль, щоб тато мене не карав;
* я ведмедика обіймаю й мовчу, а мама сердиться ще більше;
* у мене коліна ось так тремтять і навіть голова, а потім, коли мене вже покарали, тоді відразу стає добре.
    
Це відчуття лише шістьох малят, яких батьки карають зовсім по-різному.
    
А як почуваються мами й тата, які карають своїх дітей?
Тато Вадим: «Як я почуваюся? Просто жахливо. Отже, у мене забракло сил, терпіння, розуму, зрештою, щоб зрозуміти дитину й знайти до неї ключик. І я зірвався, насварив. А в мене поганий характер – нізащо не попрошу пробачення, якщо не правий. Ось і виходить, що я, замість того щоб отримати від дитини бажане (потрібно було вчасно вирушити до садочка), просто повівся як поганий батько. Дочка ридає, я засмучений, до садочка спізнилися. Ані результату, ані поваги».
    
Тато Віталій: «Намагаюся не давати волю емоціям. Без покарання виховання є неможливим, про це ще Макаренко писав. Дітей карали, карають і каратимуть. Раніше в школі тримали різки з певною метою. Загалом, можу сказати, що я досить хороший батько, хоча іноді мені здається, що з покаранням я передаю куті меду».
    
Мама Анжеліка: « Пам’ятаю, що я відчувала у своєму дитинстві, коли мене мама карала. Мені здавалося, що я дуже самотня, нікому не потрібна. Я засмучувалася, коли мама на мене кричала, і пообіцяла собі, що на своїх дітей не кричатиму ніколи. Тому мене турбує почуття провини, мені соромно, але нічого не можу вдіяти із собою».
    
Мама Віра: «Злюся на себе за те, що знову зірвалася. Причому розумію, що караю свого пустуна за те, що сама коїла в дитинстві. Але стала якась нервова, зриваюся постійно, кричу й навіть нецензурні слова вживаю».
    
Як бачите, почуття батьків різняться, але радості від того, що вони карають дітей, слава богові, ніхто не відчуває.
    
Як саме батьки карають своїх дітей?
Коли я запитала батьків, від чого залежить «сила» і «зміст» покарання, то відповіді отримала такі: «від того, що дитина скоїла», «від того, чи стомилась я на роботі», «від часу доби (увечері я вже не такий спокійний), «від того, чи голодна я», «від стану здоров’я дитини». Отже, не завжди покарання залежить від того, у чому й наскільки провинилася дитина.
  
Ось цікаві результати опитування батьків за темою: «Як ви караєте свою дитину?
•       Шльопнути по попці або по руці: 62%;
•       позбавити задоволення, розваги, прогулянки: 37%;
•       позбавити перегляду телевізора: 20%;
•       не розмовляти з дитиною: 17%;
•       побити: 14%;
•       позбавити грошей на кишенькові витрати: 14%;
•       позбавити солодощів: 11%;
•       конфіскувати іграшку: 7%;
•       замкнути в кімнаті: 5%;
•       дати ляпаса: 2%;
•       відправити спати без вечері: 1%;
•       інше: 9%.
    
Зверніть увагу на те, що 64% батьків використовують у своєму педагогічному арсеналі фізичне покарання.
    
А може покарання скасувати взагалі?
Добре б так і зробити, тоді й проблеми б зникли. Але насправді розумне покарання не шкодить, а допомагає дитині. Якщо батьки дотримуються причиново-наслідкових зв’язків (провина – покарання), якщо дитина не відчуває «кордонів» і потребує м’якої корекції, якщо вона робить таке, що загрожує її життю, то, мабуть, без покарань не обійтися.
    
Чому не можна карати дитину фізично?
Тому що це дуже принизливо. Наприклад, у багатьох світових культурах ляпас вважається приниженням іншої людини, тому що дитина не може відповісти вам тим самим, і в цьому полягає найголовніша несправедливість фізичного покарання.
    
Тому що, роздаючи «безневинні» ляпаси й стусани мимоволі демонструємо дитині приклад агресивної поведінки, і вже за короткий час вона засвоїть, що бити – це нормально. І якщо вам скаржитимуться, що ваша дитина б’ється в школі або в садку, то претензії ви можете пред’являти тільки до себе.
    
Головне питання, яке батьки повинні поставити собі: «А що я робитиму завтра, якщо раптом дитина мене не слухатиметься?»  Тобто яке покарання я придумаю, щоб дитина була керованою, якщо я сьогодні її відшльопала або била ременем? Адже поступово страх в дитини зміниться на апатію і байдужість.
    
Не бийте дитину, тому що завтра ви вже не зможете вплинути на її поведінку.
    
Чи правильно не розмовляти з дитиною, для того щоб її покарати?
Деякі батьки насправді вважають, що краще на дітей не кричати, не бити їх, а на якийсь час позбавити свого спілкування, тобто не розмовляти та взагалі не звертати увагу на дитину.
    
«Я пам’ятаю, у моєму дитинстві тато практикував таке: я щось скою не так, а він раз – і замовчав. Ненадовго, усього на годину – дві, не більше. Але я за цей час так сильно переживала, мені здавалося, що покарання ніколи не завершиться, що тато мене не любить. Для мене таке покарання було найстрашнішим, тому я ніколи не застосовую його до своїх дітей і нікому не раджу», - запевняє молода жінка, яка сама виховує двох малюків.
    
Неправильно вважати, нібито моральне покарання ранить менше, ніж покарання фізичне. Насправді таку самотність дитина переживає іноді навіть значно яскравіше й сильніше, ніж ляпас або окрик батька. Спочатку малюк не розуміє, що саме відбувається. Він звертається до мами або до тата, і так відчуваючи гостре відчуття провини. Адже, як правило, діти, які почуваються винними, прагнуть отримати підтримку батьків. І в цей момент дорослі припускаються помилки, позбавляючи малюка своєї підтримки, ніби говорячи: «Тепер ти сам за себе, я тобі не допоможу, розв’язуй ситуацію самостійно». Але як це робити, малюк поки не знає. Він не розуміє, що потрібно зробити: попросити пробачення, заплакати, склеїти розбиту чашку, піти геть із маминих очей… А батько продовжує мовчати, і поступово малюкові стає страшно, тому що він почувається розгублено. Як же так, мама, найрідніша і найближча людина, раптом не посміхається, не підходить, не розмовляє! Іноді діти навіть відчувають сильний стрес від такого покарання. Вони можуть протестувати, поводитися ще гірше, щоб привернути батьківську увагу. Або починають плакати, щоб мама нарешті зглянулася й вибачила, припинивши бойкотувати. Як правило, у такому випадку дитина не сприймає ваші виховні впливи, забуваючи, за що ж її так жорстоко покарали.
    
Що робити, якщо дитина не реагує на прохання, поки на неї не прикрикнеш?
Не кричати! Це перше, що потрібно зробити. Потім непогано проаналізувати типові ситуації, за яких так відбувається. Розберемо таку ситуацію.
Дитина дивиться телевізор і не бажає йти спати.
-        Сергійку, іди спати, уже пізно.
-        …
-        Сергійку, я кому сказала, іди спати, уже пізно.
-        …
-        Якщо ти зараз же не підеш спати, то я не дозволю тобі цілий місяць дивитися телевізор.
-        Ну мамо, я ще десять хвилин подивлюся.
(за 10 хвилин)
-        Сергійко, я кому сказала, щоб ішов спати, уже пізно!!!
  
Як би могла вчинити мама, щоб не кричати на дитину, не погрожувати їй, не доводячи ситуацію до конфлікту?
(Перш ніж вимкнути телевізор)
-        Ти ж пам’ятаєш, Сергійку, про що ми з тобою домовлялися? О 20.00 ти сам вимкнеш телевізор. Якщо хочеш, ми можемо погуляти з тобою перед сном або я можу тобі почитати.
-        Мамо, але там фільм суперський, а спати я ще не хочу.
(о 19.55)
- Сергійку, за п’ять хвилин буде восьма година. Можеш збиратися на прогулянку. Розповіси мені, що за фільм ти переглядаєш? Якщо фільм ще не скінчився, можна буде переглянути його в запису, я допоможу тобі його знайти.
(Сергійко вимикає телевізор.)
-        Молодець! Ти тримаєш своє слово, як справжній чоловік.
  
У першому випадку мама не нагадує синові про те, що існують «правила гри», які насправді є в кожній родині. Отже, вона демонструє синові, що ними можна зневажати. Її роздратування поступово накопичується й перетворюється на агресію. Мама не отримує відповіді, хоча кілька разів намагається достукатися до дитини. Зрештою – яскравий конфлікт, у якому мама гнівається на сина.
    
У другому випадку мама посилається на правила, встановлені в родині. Швидше за все, їх обговорили раніше, і тепер мамі залишається лише нагадати про них синові. Вона пропонує йому не відразу йти спати (дитині складно переходити від неспання до сну занадто різко), а вибрати – прогулянку або читання книги разом. Тобто вона залишає синові вибір, хоча й наполягає на тому, щоб він вимкнув телевізор. Мама хвалить Сергійка за те, що він дотримав слово.
   
 
Зрештою пропоную кілька правил, що допоможуть батькам виховати дитину.
• Покарання не повинне бути частим.
Саме часті покарання роблять дитину несприйнятливою до наших спроб її виховати.

• Покарання має бути заслуженим.
Це про те, що карати просто «під гарячу руку», «для профілактики» або «за компанію» не лише неправильно, але й шкідливо для дитини.

• Покарання повинне бути зрозумілим.
Тобто дитина повинна розуміти, за що саме її покарано. Поясніть їй: я караю тебе, тому що ти … Ми домовлялися з тобою, що в такому випадку ти … (розповідаєте про те, яке покарання тепер набуває чинності).

• Покарання має бути короткочасним.
Дитина поки ще не може сприймати занадто «тривале» покарання. І якщо ви позбавляєте її «комп’ютера», телевізора або прогулянки, то не можна робити це на місяць або навіть більше. Поступово малюк забуде, за що саме його покарали, і дивуватиметься, чому це він не гуляє разом із дітьми. Такі тривалі заборони, як правило, порушують не лише діти, але й самі батьки.

• Покарання повинне бути відомим.
Дитина повинна знати «правила гри», тобто мама й тато обов’язково мають домовитися про те, що в родині можна, а що – ні, довести це до відома дитини. Так само вони мають повідомити, що ж відбудеться, якщо дитина порушить правила й заборони, тобто якого покарання їй доведеться зазнати.

• Покарання повинне бути чесним.
Не можна карати дитину за те, що ви, дорослі, робите самі.

• Покарання має відповідати віку.
Наприклад, не можна карати вже дорослу дитину принизливим стоянням у кутку або миттям підлог у всій квартирі.

• Покарань не повинно бути занадто багато.
Не можна придумати дитині відразу кілька покарань за одну провину або покарати на дуже тривалий строк. Не можна відкладати покарання: дитина може забути, за що вона покарана, або дуже переживати, очікуючи на покарання.


Сімейне виховання досить часто супроводжується покараннями. Враховуючи дитячу психологію, покаранням для дитини може бути, наприклад, суворий погляд або жест, заборона займатись у даний момент улюбленою справою, відмова від спілкування з дитиною, прилюдне (у рамках сім`ї або кола друзів) винесення засудження дитячим діям і вчинкам, ізоляція від оточуючих, тілесні покарання.
    
Застосування покарання, як методу корекції, висуває певні вимоги до батьків. Вони мають добре знати дитину, розуміти її психологію та вікові особливості. При зверненні до покарання, необхідно пам`ятати, що це, головним чином, допоміжний метод виховання. Серед перерахованих вище видів покарання ні в якому разі не можна допускати прилюдного осуду та тілесних покарань, які сприймаються дитиною (і це цілком логічно) як образа, приниження її гідності. Позитивних результатів від таких покарань чекати не доводиться. Вони викликають лише злість, замкненість, грубість, ненависть до батьків, до інших людей. У ситуації, в якій дитина, по висловлюванню батьків, виявляє упертість, не підкоряється їх вимогам, не хоче визнавати їхню правоту і свої помилки, фізичне покарання створює ілюзію вирішення конфлікту: дитина, до цього довго впираючись, швидко підкоряється, просить пробачення, виявляє всі ознаки покірності і слухняності. Батькам у цих випадках невтямки, що підкоряється, просить пробачення і т.п. не їхня дитина, що свідомість дитини, усі нормальні її зв'язки з зовнішнім світом порушені і її мовою з ними говорить інстинкт самозбереження, тваринна емоція страху.
    
Задамося питанням, що ж таке покарання. У голову відразу лізе спогад про отримані в дитинстві декілька ляпасів чи про домашній арешт за недбало надряпане домашнє завдання, або за витівку. Але, напевно, згадаються і друзі, для яких ляпаси були звичайною справою, оскільки сипалися праворуч і ліворуч, і ніяка “домашня в’язниця” не могла змусити їх акуратніше писати. Тому що покарання – це зовсім не дія з боку караючого, а те, що відбувається в дитині, яку карають. Те, що вона при цьому переживає. З погляду психології це добре усім відоме неприємне почуття сорому і приниження, від якого хочеться якомога швидше позбутися і ніколи більш не переживати. Якщо ми караємо дитину через власну нетерплячість чи поганий настрій, а також через приступи злості, що находять на нас, то своє самопочуття ми трохи поліпшуємо, але з виховної точки зору наша поведінка не тільки розходиться з метою, але і приносить шкоду. Дитина хвилину страждає, можливо, й плаче, просить пробачення, але в її розуміння справедливості це не входить, і вона не відчуває за собою потрібного почуття провини, немає і полегшення, немає уроку на майбутнє.
    
Покарання має бути об`єктивним, справедливим, усвідомлюватись дитиною. Саме тому, виносячи те чи інше покарання, батьки мають пояснити в доступній і зрозумілій для дитини формі, за що її карають, і переконати, що таке покарання є справедливим. Надто суворе покарання дитина сприймає як несправедливе, протестуючи проти нього. У такому випадку вся увага концентрується саме на цій несправедливості, а не на тих діях, за які винесено покарання, тобто його застосування не досягає своєї мети. Надто м`яке покарання сприймається як потурання, викликаючи зверхнє ставлення до порушень порядку й дисципліни, спричинює формування у дитини почуття безкарності, нехтування думкою батьків тощо.
    
Заохочення як виховний засіб більш діюче. Якщо покарання лише зупиняє погані вчинки, то заохочення орієнтує на гарні і закріплює їх. Під заохоченням не можна розуміти цукерки, футбольний м'яч чи велосипед за шкільні успіхи. Краща нагорода для дитини – свідомість того, що вона принісла радість улюбленим людям, а подарунок у додачу лише символізує це. Там, де символ стає головним і самоцільнім, де лише він змушує дитину добре поводитися, – у сім’ї щось негаразд.
    
Якщо за будь-яку помилку дитина чекає покарання і нічого більше, то вона не навчиться правильно поводитися. Крім того, вона буде боятися того, хто карає, прагнути обдурити його, щоб уникнути покарання. Ніякі докори і покарання не зроблять школу приємнішою для менш обдарованої дитини. Але якщо за кожен маленький успіх хвалити і підбадьорювати її, з'явиться надія, що вона буде працювати з задоволенням і повною віддачею.
    
Заохочення і покарання – основні виховні засоби. Це означає, що з їхньою допомогою ми досягаємо визначеної виховної мети. Ціль покарання, таким чином, не потопити грішника, а врятувати і витягнути! Спосіб для цього – пробачення!
    
Пробачення – це не нагорода, а звільнення від напруги провини, очікуваного чи вже отриманого покарання. Це по суті примирення. Як будь-яке звільнення, прощення народжує добрі почуття до визволителя. Тільки тоді дитина буде любити караючого батька чи матір і переживати нові провини як прагнення виправитися, помиритися, добре поводитися надалі. Але і тут варто уникати крайностей. Ніколи нічого не прощати означає байдужу, нелюдську, антипедагогічну поведінку. Вона лише поглибить прірву між вихователем і дитиною. Але завжди охоче прощати всіх – значить втратити авторитет і можливість впливати на дитину. Так що і тут розсудливість і розуміння індивідуальних якостей дитини будуть служити нам кращим орієнтиром.
    
Виносячи заохочення, батьки повинні уважно стежити за тим, як дитина реагує на них, щоб уникнути виникнення пихатості. Навпаки, якщо у дитини з якихось причин сформувалась занижена самооцінка, якщо вона докладає зусиль, але в неї не все виходить так як треба, можна іноді відійти від об`єктивності: заохотити дитину, навіть якщо вона в цілому цього не заслуговує. Фактично це буде заохочення не результатів діяльності, а ставлення до неї, заохочення старанності, відповідальності, настирності, бажання виконати доручене.
    
Заохочення треба застосовувати обережно, вдумливо, всебічно враховуючи можливий ефект. Його необхідно поєднувати з вихованням у дитини почуття відповідальності, вмінням критично оцінювати зроблене, з тим, щоб задоволення від досягнутого викликало не просто самозадоволення і гордість, а бажання досягти нових, ще значніших успіхів.
    
Важливою умовою розвитку самостимуляції у використанні заохочень і покарань є дотримання міри. Важко навіть сказати, що більш шкідливо у вихованні: захвалювання, зловживання, заохоченням чи навпроти, покарання по всякому приводу. На відміну від таких форм непрямої вимоги, як схвалення й осуд, що є повсякденними, рядовими впливами на дітей, заохочення і покарання як засіб корекції повинні використовуватися значно рідше. Можна сказати, що ефект застосування заохочень і покарань пропорційний частоті їхнього використання. Тільки в тих випадках, коли необхідність заохочення чи покарання жорстко і недвозначно диктується конкретною ситуацією, треба до них звертатись.
    
На питання, як правильно розподіляти покарання і заохочення,  не можна дати точної відповіді. Виховна проблема полягає тут не в кількості, а у відношенні дитини до караючого і до того, що заохочує. Це глибоко особиста, індивідуальна справа батьків і дитини, у ній сфокусовано усе, що їх зв'язує і зближає. Важливо, як формувалися їхні взаємини, наскільки вони емоційно близькі один одному!

Щоб покарання вплинуло, дитина повинна пережити почуття провини. Їй треба усвідомити, що вона деяким чином порушила хороші взаємини з батьками чи іншими людьми. Без цього почуття покарання усього лише відкритий акт насильства, безглузде дратування, або даремна витрата енергії. Воно не є вихованням. Тим самим є і справа із заохоченням. Нагорода – це аж ніяк не те за що ми її як правило вважаємо, а те, що сприймається дитиною як заохочення, задоволення від того, що її люблять і симпатизують їй. Зрозуміло, подібне почуття хочеться довше стримувати і частіше переживати в майбутньому.

 


Розлучення батьків
У людей трапляються різні складні  ситуації. Зараз ми поговоримо про такі, на жаль, традиційні моменти в дорослому житті, як розлучення батьків і вплив цієї події на дітей. Часто, потрапляючи у стресові ситуації (розлучення, розрив стосунків), жінки  стикаються з різними небажаними запитаннями не лише з боку сторонніх, а й  власних дітей. Стороннім можна і не відповідати, а от із дітьми все інакше. У них  іще мало життєвого досвіду, проте це не означає, що вони не здатні зрозуміти, що сталося. Тому можна спробувати на їхньому рівні розповісти про таку ситуацію. І коли це відбувається, діти навіть іноді допомагають дорослим пережити негативні почуття (на своєму рівні).
  
Наше життя дуже різноманітне... Можна зустріти кого завгодно, подружитися, закохатися, вийти заміж, народити дитину і... розлучитися. Багато жінок здатні на сміливі революційні вчинки. Але як буває потім образливо, самотньо, шкода себе, і клубок до горла підкочується, і сліз не стримати, і земля з-під ніг утікає... Скільки мужності треба мати, щоб прийняти важке рішення й зрозуміти, що так жити не можна; знайти слова і сказати: «Я більше так не можу, не буду... не хочу страждати, не хочу мучити ні його, ні себе!». Знайомі слова?.. Жінці важко, з огляду на незахищеність не лише матеріальну, але й психологічну. Канули в небуття колишні догми: «Як же так? - Що скажуть люди?», «Я повинна терпіти, нести свій хрест». Зараз жінка більше соціалізована й вільна, ніж раніше. Тому в неї є право вибору.
    
Право вибору — це добре, проте його наслідки часто бувають надто сумними для наших маленьких, улюблених і рідних малят. Жінка може важко переживати розлучення, але в неї виникають невідкладні справи, турботи, час поступово ніби вимиває гіркоту з серця. У декого залишається почуття провини перед дитиною за зроблений вибір. В інших — образа на саму себе, на ситуацію чи партнера. Варіантів багато. Діти бачать маму й тата нерозривним і неподільним цілим, тому коли щось трапляється, діти схильні думати, що це саме вони спричинили таку ситуацію або чимось завинили, і батьки більше не разом.
    
Діти починають відчувати страх, біль, гіркоту, переживати почуття провини. От і уявіть собі на хвилиночку, як жити й почуватися винним у розлученні власних батьків... Діти  зовсім беззахисні, їм дуже дискомфортно, вони  не розуміють, чому, навіщо, як це трапилося?  Не завжди знають, що потрібно робити зі своїми почуттями. А якщо з дітьми не розмовляють  про подібні справи, їм стає ще важче... Найважливіша, найвідданіша мамі людина — це її дитина. Коли дітям погано, ми намагаємося їм допомогти, але наша невпевненість у собі, що особливо може виявитися після  розлучення, здатна заважати довіряти власній  інтуїції.  Жіноче прагнення бути правильною мамою, не показувати свої негативні почуття або  переживання, робити все ідеально, досконало виховувати дітей — це чудові прагнення, що загострюються в багатьох після розлучення, але не сприяють зближенню й установленню розуміння між мамою та дитиною. Насправді це задоволення особистих амбіцій, адже власну ідеальність ми хочемо показати іншим, і так зменшити свій біль. Але дитина має знати, що з її мамою все добре. Вона зовсім не страждає й не хвилюється від того, що мама не ідеальна. Дитині важливо, щоб мама була спокійна, впевнена в собі, стабільна і щаслива.
    
Багато батьків після розлучення бояться розповісти дітям про те, що відбулося, про свої справжні почуття. А дехто ще й зганяє образу  на дитині, яка не зовсім вчасно, на їхню думку,  вимагає від них уваги, пояснень (ми теж не залізні), або стає некерованим, замкнутим, агресивним тощо. Але це проблема лише дорослих,  яку варто сприйняти не як звинувачення. Якщо зрозуміти, що причина в дорослому, це спрощує роботу, бо працювати доводиться тільки  із собою. 
    
Насправді страждання — природна частина  нашого життя. Що глибше ми здатні страждати, то глибше відкривається радість. Якщо не боїмося страждати, то не боїмося й любити.
    
Особливо важливо переживати посильну  частку суму і прикрощів дитини — це умова, за якої може сформуватися внутрішній  світ, той захищений від чужих очей особистий, суб’єктивний простір, де кожному добре та спокійно із самим собою (без телевізора  й телефона). Лише в печалі ми знаходимо найглибшу точку дотику до свого життя: чи зможу я після втрати (зради, втрати) все ще любити життя?
    
Уміння радіти й насолоджуватися передається дітям від народження. Уміння страждати їх потрібно вчити, не демонструючи свій страх перед переживанням горя, зберігаючи власну гідність. Нехай діти теж про все знають. Якщо ви не говорите з ними про свої почуття, діти все одно здогадуються про ваш настрій, і вважають, що у всьому винні вони самі. Діти відчувають набагато більше, коли ви повідомляєте їм занадто мало інформації. Вони знають, що мама й тато нещасливі, і міркують, як зробити, щоб усім знову було добре.  Ви не уявляєте, як багато любові та підтримки можуть вам дати син чи донька в такій ситуації. Коли дитина відчуває, що теж може вплинути на вирішення проблеми, вона буде травмована значно менше.
    
Сучасні психологи пропонують дієві вправи для того, щоб допомогти дитині зрозуміти, що відбувається. Можна написати своїй дитині (дітям) листа, подякувати за все, що вона подарувала вам у житті. Щоб написати такого листа, знадобиться мужність, аби відчути власні емоції, сказати «спасибі» не лише словами, а й серцем.
    
Також потрібно подумати про сюжет: нагадати дитині (дітям), як вона допомогла вам, як прикрашає, радує, наповнює ваше життя, яким би нецікавим воно було без неї. Наприклад, написати про те, що особливо зараз, коли ви залишилися без підтримки чоловіка, вам так приємно бачити, що син або дочка сміються,
розповідають про свої справи в дитячому садку чи школі. Вам подобається ходити з ним чи з нею в кафе, їсти морозиво, вигадувати смішні історії або плавати разом у наповненій водою і мильною піною ванні...
  
Буде добре власноруч віддати його адресатові і прочитати вголос. Навряд чи при цьому ви зможете втриматися від сліз. Але це будуть сльози, що свідчать про людську близькість.
    
Дуже важливо слухати дитину активно, тобто «повертати» їй у бесіді те, що вона вам розповіла, при цьому позначивши її почуття.
  
Якщо дитина готова говорити, послухайте уважно, що саме вона каже, після її розповіді доречно і вам поділитися з нею своїми переживаннями. І насамкінець: якщо дитина готова слухати ще, запитайте її: «Як ти думаєш, що нам треба зробити, щоб почуватися краще, щоб не було так сумно?».
    
Дуже важливо у період після розлучення часто обіймати дитину, якщо вона не проти, притискати до себе, цілувати, гладити. Цим виражають невербальне співчуття дитині, підтримку. Слід запевнити: що б не трапилося — мама завжди поруч і може допомогти навіть мовчки.
    
Можна підійти до дитини й погладити її, якщо вона не проти. Дотик (м’який) — це жест, що здатний перевести спілкування на ближчий рівень.
    
Можна зауважити, якими іграшками грається дитина в той момент, коли ви до неї звертаєтеся. Щоб налагодити позитивне спілкування, запропонуйте розповісти про її іграшки, про те, що вони зараз роблять. Дізнайтеся, яка в дитини улюблена іграшка, попросіть показати її, пограйтеся разом з дитиною.
    
Можна використати елементи лялькового театру, тобто спробувати озвучити іграшки й запропонувати вибрати озвучування будь-якого героя самій дитині.  
    
Якщо дитина не йде на контакт, запропонуйте їй поспілкуватися іншим разом. Замість  розмови посидьте поруч із нею, повторюйте її ж дії (проводьте маніпуляції з іграшками, розгляньте картинки у книжці).  Запропонуйте малюкові послухати будь-яку  казку у вашому виконанні. 
    
Не варто одразу обтяжувати  дитину позитивними вправами, спрямованими на поліпшення сприйняття ситуації розлучення батьків. Усе потрібно робити в малих дозах і уважно прислухатися до реакції дитини на ваші спроби. Необхідно повторювати ненав’язливі спроби налагодити позитивне спілкування з нею. Знаючи свою дитину, згадайте її улюблені іграшки, речі, теми для розмови. І користуючись цим, виводьте малюка  на контакт.
    
Згодом, коли ваше спілкування хоч трохи наладиться, доречно буде піти з дитиною  в зоопарк. Так ви одержите не лише нові враження, а й зміните обстановку. Можна звернути увагу дитини на тварин, які виховують своє потомство в «неповній родині», тобто  без тата. 
    
Спробуйте розповісти малюкові, як живуть  такі родини, попередньо прочитавши інформацію про тварин.
— Чого саме вони вчать своїх діток?
— Як організовують власне життя у світі флори та фауни?
— Як бережуть, як піклуються одне про одного?
— Як потім дітки створюють свої родини? 
(Їхні родини не менш згуртовані, а може навіть  більше, ніж родини, де є двоє батьків.) Такі тварини, як ведмедиця й ведмежата, виховують своє потомство без самця. Про них існує багато історій, наприклад, «Умка». Можна розповісти історію про кішку з кошенятами, про собак.
    
Щоденник вдячності
Із сьогоднішнього дня запропонуйте своїй дитині (дітям) тиждень або місяць разом вести й заповнювати «щоденник вдячності». Записувати туди слід усе приємне, тобто за що ви вдячні прожитому дню. Найчастіше йдеться про дуже прості речі: вдало приготовлену страву, прогулянку на велосипеді, про несподівану посмішку на обличчі продавщиці, про смішного жука — сонечко, яке сиділо на руці і зненацька злетіло, але ніхто не очікував цього, тому всі сміялися...Починати заповнювати такий щоденник необхідно дорослому, щоб показати дитині на власному прикладі, як це робити. Нічого страшного, якщо дитина якийсь час не зможе знайти інформацію для щоденника, ви постарайтеся згадувати хвилини задоволення, радості, пов’язані з вами обома. Згодом дитина зможе щось написати, зрозумівши принцип. Візьміть зошит і напишіть угорі на чистому аркуші: «Де мій тато?». Напишіть свою відповідь на подібне запитання дітей.
    
Любіть, цінуйте кожну мить свого життя! І пам’ятайте: будь-які ситуації — це лише чергові уроки, які можна й потрібно вирішувати.

Як правильно почати з дитиною розмову про розлучення?
Не варто підбирати спеціальний момент. Обом батькам треба поговорити з дитиною. Краще в обідню пору, не на вечір. Бо дитина може розплакатись, не зможе заснути спокійно.
    
Які слова доречно підібрати?
Не треба підбирати ніяких слів. Подивіться дитині в очі і почніть розмову. Можете для прикладу розповісти це як казку: що мама і тато її люблять, але від тепер житимуть окремо, бо так буде краще. Дайте дитині одразу достатньо інформації, щоб вона не фантазувала. Бо деякі фантазії будуть страшніші, ніж правда. Недомовки і шепіт посилюють напругу дітей, викликають підозри. Побережіть почуття дитини. Скажіть їй правду одразу. Мама і тато мають зайняти єдину і чітку позицію, не приховувати нічого і не замовчувати.
    
У скільки років можна вести таку розмову з дитиною?
Як тільки вона починає розуміти. Якщо дитина зовсім маленька, то краще відкласти розмову до того моменту, коли в неї виникнуть питання про те, чого мами чи тата немає поруч. Чим старша дитина, тим більше їй можна розповісти. Дітям до шести років досить сказати, що тато жити з вами більше не буде, але приходитиме у гості і дитина зможе з ним бачитися стільки, скільки захоче.
    
Які помилки найчастіше роблять батьки під час такої розмови з дитиною?
Найчастіше починають звинувачувати один одного. Батько настроює дитину проти мами: "Твоя мама погана, мене виганяє". Мати каже: "Тато такий нехороший. Ми його виженемо і почнемо жити добре. Щоб він тебе і мене не ображав". Не вмішуйте дитину у свій конфлікт. Не робіть з себе хорошого поліцейського. Для дітей ви і після розлучення залишаєтеся найдорожчими — батьками.
    
Чи не краще приховати від дитини розлучення?
Як? Це не можливо! Донька чи син рано чи пізно запитають: чому тато не приходить додому? Куди поділася мама? Постійні недомовки можуть привести до страхів. Брехати дітям не можна. Все рівно рано чи пізно вони про все дізнається.
    
Що не варто розповідати дитині?
При дитині в першу чергу не можна виясняти стосунки. Не робіть її суддею. Вона не повинна вирішувати, хто хороший, а хто винен. Якщо розвалюється сім'я, то винні обоє, що не змогли зберегти її. Діти часто виявляються очевидцями бурхливих сцен, а це впливає на їхню психіку, відкладається і пам'яті. Коли такі дітки виростають, їм важко налагоджувати стосунки у дорослому житті. Вони бояться виходити заміж та одружуватися, бо бояться повторити долю своїх батьків.

 

 

 

 

Великі помічники


Усі люди від природи є ледачими. І діти дошкільного віку не виняток. Різниця тільки  в тому, що дорослі розуміють, що й для чогоьвони роблять. А ось пояснити п`ятирічному малюкові, навіщо потрібно складати свої іграшки перед прогулянкою, якщо ввечері він знову гратиметься, - не кожний зможе. Та й чи потрібно йому доручати цю справу? Можна скласти іграшки самій – вийде якісніше й швидше. Розібратися у  тому, чи доручати щось дошкільникам, допоможуть ті, хто знає про це напевне.
 

ЧИ ПОВИННА ДИТИНА ДОПОМАГАТИ БАТЬКАМ?
Мама № 1
Узагалі добре було б, щоб діти допомагали. Але ж сучасні підлітки зовсім не такі, якими були ми в дитинстві. Вони постійно заклопотані, мають складні характери, і їх не змусиш виконувати «чорну роботу». Не хочеться позбавляти дітей дитинства, адже їм доводиться складно, зараз такі навчальні навантаження! Виростуть – напрацюються!
    
Мама № 2
Для мене запитання навіть так не поставало, тобто я не думала про те, повинні чи не повинні діти допомагати мені вдома. Так уже складалося, що я була сама, допомоги чекати немає звідки, ось і перекладала на дітей те, із чим сама не встигала впоратися. Тепер можу дозволити собі найняти людину для прибирання й приготування їжі, але хлопчики відмовляються. Запевняють, що ці гроші краще витратити на інше.

З ЯКОГО ВІКУ ПОТРІБНО ПРИВЧАТИ ДИТИНУ ДОПОМАГАТИ БАТЬКАМ?
Мама № 1
Коли вони подорослішають, стануть самостійними, тобто навчаться все робити акуратно й швидко. Тому, що раніше ця допомога виявиться не допомогою, а навпаки, шкодою. Уявіть собі маленьку дитину, яка миє посуд. Вона ж його весь переб`є! Та й від миття підлоги користі буде мало, якщо дитина забруднить усе ще більше. Переробляти доведеться довше. Вважаю, років із семи – восьми можна потроху починати привчати дитинудопомагати батькам. Хоча я сама навіть пізніше почала це робити.
    
Мама № 2
Не можу сказати, що саме із певного моменту я почала привчати своїх хлопчиків працювати. Усе відбулося саме собою, причому з маймолодшого віку, ще коли вони лазили підлогою. Для початку потрібно було поскладати свої іграшки в коробку. Як я їх привчала це робити? Ми разом прибирали, щоб було цікавіше. Потім поступово роздвлили обов`язки – один прибирає машинки, другий поправляє диванні подушки, я швиденько підмітаю підлогу. Наступного разу мінялися обов`язками. Чи відмовлялися мої хлопці прибирати за собою? Аякже! Способи були різними – іноді досить було похвалити, іноді влаштовувала змагання, навіть картонні медалі виготовляла. Проте зараз не стимулюю, самі стежать за порядком у своїй кімнаті, та й у будинку.

А КОЛИ ЩЕ НЕ ПІЗНО ПРИВЧАТИ?
Мама № 1
Мені іноді здається, що це залежить не від віку, а від того, який дитина має характер. Вважаю, що є діти – потенційні акуратисти й помічники, а є ті, яких вчити марно, адже результату не буде.
    
Мама № 2
Я вважаю, що ніколи не пізно. У дитинстві я була не занадто акуратною, мама мене не залучала до допомогивдома. А потім років у п`ятнадцять я поїхала до табору, де ми все самостійно робили – і картоплю чистили, і прибирали, і прали. Після такого тренінгу я повернулася зовсім іншою людиною, тому що разом із роботою, яку доводилося виконувати, у таборі було багато самостійності – ми самі вирішували, хто чим займатиметься, і почуття відповідальності було просто якесь нереальне. Наприклад, моя подруга була маминою дочкою, нічого не вміла робити. Але коли вийшла заміж, довелося всього навчитися. Тепер вона є зразковою господинею, удома лад, готує дуже смачно. Отже, не можу сказати, що розумію тих батьків, які запевняють, що своєчасно не навчили дитину, тому тепер уже нічого вдіяти не можна.

ЧИ ПОТРІБНО СТИМУЛЮВАТИ ДИТИНУ ГРІШМИ?
Мама № 1
Я намагалася, але надовго цього стимулу не вистачило. Старша дочка краще переглядатиме телевізор, замість заробляти гроші хатньою працею. Молодша може зробити, але якість її допомоги є сумнівною – мені доводилося все переробляти.
    
Мама № 2
Зовсім не обов`язково сплачувати гроші за допомогу. Я переконана: якщо я сьогодні скасую фінансове заохочення своїх синів, вони не припинять допомагати мені вдома, тому що за багато років це стало традицією. Але коли хлопчиськи почали дорослішати, то такі фінансові взаємини дали мені можливість сформувати в них почуття дорослості. Адже я не просто даю їм кишенькові гроші, хлопці їх чесно заробляють своєю працею, і мені здається, що це є корисним. Принаймні, мої слова «зараз на цю покупку бракує грошей, доведеться придбати це наступного разу» діти розуміють.

Відчуваєте різницю в підходах мами № 1 і мами № 2? Ні, ми зовсім не критикуватимемо одну маму й не хвалитимемо іншу. Адже кожна з нас виховує дітей так, як вважає за потрібне і правильне. Але якщо ми прагнемо, щоб наші діти зростали добрими, працьовитими й чуйними, допомагали нам, то слід урахувати деякі прості правила.
    
Отже, поза сумнівом, що всі батьки прагнуть, щоб їх діти хоча б трішечки їм допомагали. Немає таких мам і татусів, які заохочували б ледарство своїх спадкоємців, адже всі розуміють, що діти повинні навчитися жити й заробляти самостійно.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ, АБО АЛГОРИТМ ВИХОВАННЯ СПРАВЖНЬОГО ПОМІЧНИКА
Починаємо привчати раніше, щойно маля почне ходити й із захопленням вхопиться за мамин віник. Нехай поки складає свої іграшки або одяг, допомагає мамі «донести» сумку з магазину або розкласти продукти, разом із татом «заміняє» колесо автомобіля або миє залізного коня.
    
Діти сприймають чіткі й конкретні інструкції. Наприклад, краще не говорити малюкові, що він повинен прибрати у своїй кімнаті, навести лад. Говоріть коротко та зрозуміло, пропонуючи дитині виконати відразу тільки одну – дві дії.
-Прибери, будь ласка, кубики в коробку.
-Склади, будь ласка, свій одяг до шафи акуратно.
-Винеси, будь ласка, відро для сміття.
-Витри, будь ласка, велосипед.



Поки для дитини головний життєвий інтерес становить гра. Саме цей принцип і потрібно враховувати, привчаючи малюка допомагати вдома. Грайте в гру «Хто швидше прибере?», «У кого акуратніше лежить одяг?» або «Хто краще почистить взуття?». Не забувайте хвалитидітей, а ще час від часу придумувати жартівні й серйозні призи.
    
Зверніть увагу на те, як ви ставитеся до результатів дитячої праці. Справді, малюк ще не все може робити якісно, так, як це робимо ми, дорослі. Що ви скажете, якщо дитина вимила підлогу, але при цьому зробила це не занадто акуратно? Усе залежить від того, скільки років виповнилося вашому малюкові. Якщо він ще зовсім малий, то слід оцінити те, що він взагалі узявся працювати і виконав до кінця. А усунути недоліки можна й самостійно. Діти старшого віку потребують допомоги дорослих і майстер – класу з миття підлог без критики й спонукань.
    
У віці двох із половиною – трьох років усі діти починають цікавитися тим, що робимо ми, дорослі. Цим моментом і потрвбно скористатися, щоб почати привчати дитину до допомоги вдома. Наше завдання – не знеохотити, а навпаки, стимулювати інтерес дитини. Звісно, ми самі значно швидше та якісніше підметемо, помиємо й почистимо. Але окриками: «Залиш негайно ганчірку!» або «Не лізь у воду!» ми назавжди відучимо дитину допомагати нам, дорослим.
    
Хваліть дитину вже за те, що в неї виникло бажання вам допомогти.
    
Для того щоб дитина могла виконати нову «справу», її обов`язково потрібно навчити. Хто сказав, що діти повинні мати вроджену навичку мити черевики або підмітати підлогу? Малюкові неодмінно потрібно показати, як правильно віджимати ганчірку або в якому напрямку підмітати підлогу, як акуратно й легко змітати сміття в совок, як правильно поливати квіти або пилососити. Ваша участь і допомога спочатку додадуть дитині впевненості у своїх силах, і вона не відмовиться вам допомогти іншим разом.
    
Якщо в малюка не все вийшло ідеально, не акцентуйте на цьому увагу. Поки важливо не те, наскільки ідеально дитина виконала ту або іншу роботу, а те, що в неї з`явилося бажання допомогти близькій людині. Не критикуйте малюка, прискіпуючись до недомитої підлоги.
    
Якщо у вас не виходить залучити дитину до допомоги вдома, тоді потрібно поспостерігати, яка саме робота їй більше подобається. Наприклад, хлопчик може з невдоволенням мити посуд, зате охоче сходить до магазину і принесе важкі сумки. А ось дівчинка із захопленням пратиме або прасуватиме, але похід за продуктами її не порадує. Поки ви можете доручати малюкові те, що його більше цікавить.
    
Виконуйте роботу спільно. Іноді дитині важко виконати чкусь справу самостійно, вона не певна у своїх силах або в тому, що зможе зробити все добре. Але якщо ви станете поруч, своїм пркладом продемонструєте дитині, що немає нічого неможливого, вчасно її похвалите, то вона зможе все зробити.
    
Ставте перед дитиною мету, поки малюк ще не вміє робити це сам. Адже якщо ви попросили дитину підмести підлогу, то мета - не розмахувати віником, а зробити кіімнату чистішою. Поясніть це дитині.
    
Мета повинна бути реальною й досяжною, зрозумілою дитині.
    
Головне в залученні до праці – це регулярність. І як що ви сьогодні пропонуєте дитині прибрати свої іграшка, а завтра робите це самі, то навряд чи вам удасться виховати собі помічника.
    
Не забувайте оцінити працю дитини й нагородити за «особливі заслуги» перед родиною. Адже кожному з нас приємно, коли його працю помічають і цінують.
    
І ще кілька відповідей на запитання, що часто виникають у батьків.
    
Як не виховати хлопчика занадто жіночним і не зробити з дівчинки одвічну «попелюшку».
    
Деякі батьки переживають, що хлопчики, які з ранього дитинства багато допомагають удома, виростуть занадто жіночними, «хатніми господинями» і «підкаблучниками». Але цього навряд чи слід боятися. Адже багато дорослих чоловіків зізнаються, що в дитинстві допомагали своїм мамам. Доручайте хлопчикові таку роботу, що вимагає фізичних зусиль: принести сумки, щось полагодити, зустріти вас із роботи (це теж є допомогою). Підкреслюйте його чоловічу роль і запевняйте, що без нього ви б нізащо не впоралися з якоюсь справою, тому що ви жінка. ураховуйте інтереси дитини і не намагайтеся змусити її виконувати те, що їй не подобається. Наприклад, якщо хлопчикові не подобається мити посуд, то домовтеся, що це робитимете ви, а він відповідатиме за прогулянки із собакою й чищення сімейного взуття.
    
Батьків дівчаток турбує інше. А якщо їх донька, активно допомагаючи вдома сьогодні, звикне до «чорної» хатньої роботи й так на все життя й залишиться «попелюшкою»? Але ж так може відбутися лише в тому випадку, якщо ви самі не працюєте, навантажуючи тільки дитину. Яущо ж ви спільно прибираєте, чесно ділите між собою обов`язки, то навряд чи дівчинка все життя виконуватиме всю хатню роботу.

    ЯК  ВЧИНИТИ,  ЯКЩО  СИТУАЦІЯ  ВЖЕ  ДУЖЕ  «ЗАПУЩЕНА»?
Не вважати , що все втрачено і нічого не можна вдіяти. Чим старшою є дитина, тим краще вона розуміє те, що ви їй говорите. Продумайте нові «правила гри» для дитини, частиною яких є допомога вдома. Поясніть синові або доньці, що у вашій родині допомагати – це нормально. Запропонуйте дитині вибрати один – два обов`язки, які йому не важко виконувати регулярно. Обов`язково хваліть дитину за її «перші успіхи», контролюйте процес, щоб не виникло бажання «усе облишити». Знайдіть стимули, що «працюватимуть» саме в ситуації з вашою дитиною. Наприклад, син бажає вирушити у вихідні на хокейний матч, отже, запропонуйте йому допомогти ва, щоб ви могли виконати його прохання.
    
Ми живемо разом із бабусею, і вона постійно намагається все зробити для дитини, тому остання не виявляє бажання нічого робити самостійно. Як бути в такому випадку?
    
Ви можете й повинні обов`язково поговорити з бабусею. Не потрібно сваритися з нею, просто спокійно поясніть, чому вам важливо, щоб дитина допомагала вам удома. До речі, і для бабусі в цьому знайдіть позитивний момент. Як правило, бабусі балують своїх онуків і обмежують від турбот, пояснюючи це бажанням бути потрібними. Дайте бабусі можливість проявляти свою до онука інакше: в`язати светр, відвідувати разом кінотеатр або гуляти, допомагати виконувати домашні завдання. А дитину все – таки привчайте до самостійних дій. Будьте наполегливими і послідовними, у вас усе неодмінно вийде.

Важливі справи, у яких вам може допомогти дитина:
поливати квіти;
годувати тварин;
гуляти із собакою (залежить від віку дитини);
складати свої іграшки або речі;
прати шкарпетки;
мити посуд (малята можуть мити ложки й мисочки);
пилососити;
складати речі до пральної машини;
нести неважку сумку з магазину;
допомагати мамі готувати;
допомагати татові лагодити щось;
підмітати;
витирати пил;
прибирати посуд зі стола;
підписувати листівки до свята;
скласти список закупівлі продуктів на тиждень;
готувати просту страву самостійно (якщо ви заздалегідь навчите цього дитину);
прикрашати будинок до свята;
опікуватися молодшим братиком або сестричкою (почитати або розважити);
    
Продовжте цей список самі, і ви зрозумієте, що будь – якій дитині знайдеться справа до душі.

УДАЧІ ВАМ, ДОРОГІ ДОРОСЛІ!

Підготовка до школи

Чи можуть бути пов'язані шкільні труднощі з особливостями розвитку дитини у ранньому віці?
    
Про підготовку до школи у перші місяці життя батькам замислюватися ніколи – досить і більш актуальних турбот. Однак така підготовка завжди триває (або ні): бо більша частина шкільних труднощів має в основі порушення розвитку низки функцій, а вони формуються з перших років життя. Наприклад, порушення розвитку рухової активності утруднює формування навичок письма, затримка мовного розвитку спричинює труднощі при навчанні письма і читання.
    
Спеціалісти відзначають "фактори ризику" у ранньому розвитку дитини:
• труднощі з годуванням;
• неспокій і крикливість;
• недостатня реакція на світло, звук (або навпаки, надмірно різка, бурхлива реакція);
• гіперактивність або надмірна млявість дитини;
• порушення сну;
• проблеми з розвитком мовлення або рухів.
    
Вважається, що вже для однорічного малюка можна передбачити можливі шкільні труднощі, а значить звернути увагу дорослих на ті чи інші  сторони розвитку, що потребують підвищеної уваги. Краще, якщо це зробить спеціаліст. Але відповідність розвитку віковим нормам можуть перевірити і самі батьки. На що треба звертати увагу? Необхідно враховувати розвиток дрібної моторики та основних рухів, розвиток мовлення та вміння спілкуватися з дорослими і однолітками, здатність сприймати нову інформацію і запам’ятовувати її.
    
Наприклад, для малюка, якому виповнився рік, нормою є, якщо він стоїть без підтримування, ходить сам або тримаючись за руку, вимовляє перші слова, активно спілкується з навколишніми людьми, може маніпулювати предметами, активно реагує на нове, може пригадати, куди ви разом заховали іграшку. Попрохайте його через невеликий проміжок часу знайти її , і ви переконаєтесь у цьому.
    
Якщо ви помічаєте якесь відхилення у розвитку, не треба панікувати, але й не слід чекати, що все владнається само собою. Варто починати коригуючи заняття. В якому віці? Відомий психолог Л.С. Витготський писав: ”Тільки таке навчання в дитячому віці добре, яке випереджає розвиток і веде його за собою, але навчати дитину можна лише того, чого вона здатна навчитися”.  До цього можна додати – і в тій формі, в якій зробити це легше. А навчається дошкільник – невтомно і успішно – у грі й спілкуванні з дорослими. Це навчання не повинно бути насильним, а мета, яку ви ставите перед дитиною, має бути досяжною: на крок попереду – але досяжною. Адже успіх породжує впевненість, бажання, інтерес, а невдачі дуже швидко викличуть небажання, відмову від роботи. Якщо є можливість звернутися за консультацією до лікаря, психолога, логопеда, зробіть це, уважно постався до їхніх порад та рекомендацій, але не чекайте готового рецепту. В подальшому, при безпосередній підготовці до школи, приділіть особливу увагу тим сторонам розвитку, з якими були проблеми. І не соромтеся, попередьте про це вихователя дитячого садка і вчителя. Це допоможе їм врахувати особливості, подолати труднощі, не травмуючи дитину. Відставання у ранньому розвитку можна подолати, однак, це потребуватиме зусиль і великого терпіння. Не шкодуйте часу, не втрачайте надії – якщо ви не побачите швидкого результату, ваші старання все одно не будуть марними, коли дитина піде до школи.


Нові ранці, парадна форма, зворушливі банти і пишні букети квітів... “Перший раз у перший клас”, безумовно, не тільки запам’ятається на все життя, а й викликає спектр різноманітних емоцій у малюка, який ще вчора безтурботно бавився в пісочниці, а нині має опановувати непросту науку спілкування з однокласниками та вчителями, призвичаюватися до нового режиму дня і разом зі шкільною формою приміряти новий соціальний статус – “учень”. І щоб ці яскраві емоції органічно перейшли у спокійне і зважене річище шкільних буднів, батькам дітей п’ятирічного віку не можна забувати про деякі “золоті” правила.

     ЗА ОДИН РІК ДО ШКОЛИ
• Заздалегідь привчайте дитину до відповідного розпорядку дня, особливо якщо вона не відвідує дошкільного закладу;
• Демонструйте любов до дитини незалежно від її успішності. Вона повинна відчувати, що дорога вам завжди, незважаючи на те, чи збігаються її досягнення з вашими уявленнями й вимогами. Таке ставлення допоможе сформувати в дитини стійку позитивну самооцінку на все життя;
• Говоріть із дитиною щодня про всі дрібниці, про складні і приємні події, про її відчуття від тих чи інших справ, про майбутнє шкільне життя;
• Ще до школи варто з’ясувати нахили  малюка і розпочати заняття хореографією,спортом, музикою, малюванням, допомогти спрямовано витрачати енергію до початку шкільного навчання і досягти позитивних результатів у тій справі, що подобається саме йому, а не тільки вам;
• Розвивайте увагу, пам’ять, мислення малюка за допомогою спеціальних вправ;
• Учіть дитину висловлювати свої думки, переказувати оповідання, мультфільми, події;
• Розвивайте дрібні м’язи рук за допомогою ліплення, малювання, аплікацій, нанизування намистинок, складання пазлів тощо;
• У кожної дитини – свій темперамент, потреби, інтереси і симпатії; поважайте її неповторність;
• Не перетворюйте дитину на засіб вашого самоствердження. Роздивіться у малюкові не продовження вашого “Я”, а окрему особистість. Тоді ви будете здатні зрозуміти, що їй справді потрібно, а що ні;
• Намагайтеся, щоб дитина не відчувала браку любові та різноманітності вражень, але не мучтеся, якщо не можете виконати всіх її прохань та бажань: батькам теж необхідно “жити”;
• Стільки уваги, як удома, дитина, в принципі, не може отримати ніде. Батьки не мусять вчити дитину читати, рахувати, писати, їм треба лише розвинути любов до навчання;
• Навчайте через гру, в якій активно і рівноправно беруть участь батьки. Навчайте систематично: 10-15 хвилин щодня дадуть більший результат, ніж година – дві у вихідні дні;
• Повірте в неповторність і унікальність вашої дитини. Адже вона – точна ваша копія. Знайдіть для своїх діток куточок у вашому батьківському серці!
Якщо ж батькам не вдається досягти позитивного результату, їм обов’язково варто ще до вступу дитини до школи звернутися по консультацію до фахівців.



     Підготовка до школи в шестирічному віці дитини полягає звичайно першочергове місце в житті родини.
З наближенням вересня, напевно, перед кожними батьками шестирічки встає вибір: віддавати дитину в школу з шести років або почекати ще рік. "Чи готова моя дитина до школи?", "Впорається вона зі шкільною програмою?", "Не віднімаємо ми у шестирічки безтурботне дитинство, відправивши її в школу?" - Це лише деякі питання, якими задаються батьки дитини старшого шкільного віку. При прийомі дитини в перший клас від неї, як правило, потрібні знання букв, вміння описувати картинки, читати, вирішувати нескладні арифметичні задачки. Не секрет також, що щоб потрапити в спеціалізовану школу вимоги набагато вищі, тому батьки дошкільнят посилено вчать своїх діток читати, писати, рахувати. Багато дітей ідуть до школи, вміючи говорити по-англійськи. При цьому психологічної готовності дитини до школи приділяється недостатньо уваги, як з боку батьків, так і, найчастіше, з боку педагогів. В результаті шестирічка, блискуче декламує Пушкіна, вміє легко складати числа в межах сотні, на уроці втрачається, не може зосередити увагу на предметі, на уроці грає, приносить додому погані оцінки, внаслідок чого страждають самооцінка і мотивація до подальшого навчання. А все тому, що готовність до школи не вимірюється кількістю англійських слів, завчених Вашим шестирічкою на заняттях в дитячому саду.
    
Так в чому ж тоді полягає підготовка до школи?
Перш за все, це такий рівень психічного розвитку дитини, який дозволяє їй успішно засвоювати шкільну програму. Перейти на цей рівень розвитку можливо тільки після завершення попереднього. У дошкільному віці провідним видом діяльності дитини є гра. Гра - дуже важливе заняття в цьому віковому періоді: саме в ній відбувається розвиток. Тільки награвшись сповна і повністю вичерпавши свої можливості на цьому етапі, дитина в стані безболісно перейти на навчальну діяльність. Висновок простий: спочатку дайте дитині награтися! Це зовсім не означає, що дитина перестане грати в шкільному віці. Просто гра займе вже не таку важливу роль у житті школяра.
    
Готуємо шестирічку до школи: корисні поради.
Підготовка до школи, та психологічна готовність Вашої дитини покоїться «на трьох китах»: інтелектуальної готовності,  спілкування  в процесі навчання і мотивації до навчання. Показниками інтелектуальної готовності є розвиток мислення й мови, тому учити дитину будувати міркування, самостійно робити висновки, позначати причинно-наслідкові зв'язки між подіями, використовуючи спілки «тому, що», «тому», «так як». Після прочитання оповідання, казки, вірша задайте дитині кілька нескладних питань за змістом, потім попросіть її переказати своїми словами зміст твору. На більш складному етапі можна спробувати проаналізувати текст на більш глибокому рівні: «Як ти думаєш, чому герой так вчинив?», «Як би ти вчинив на його місці?», «Як ти вважаєш, що хотів сказати нам автор цієї казки?». Вчіть дитину мислити логічно. Існує безліч ігор на розвиток логіки. Запропонуйте дитині кілька картинок, серед яких всі крім однієї можна віднести до якої-небудь групи предметів (наприклад, каструля, сковорода, ложка, м'яч), попросіть її виключити «зайву» картинку. Особливу увагу приділити орієнтації дитини в просторі: чи правильно дитина розуміє просторові орієнтири «направо», «наліво», «вперед», «назад», «зверху», «знизу», «між». Для розвитку орієнтації в просторі прекрасно підійде гра «Знайди скарб»: ведучий пропонує дітям відшукати скарб (це може бути шоколадка, іграшка, будь-який предмет), орієнтуючись на мовний покажчик («Поверни наліво і зроби п'ять кроків» і т.п.) приділіть також увагу моториці руки, адже першокласникам доводиться багато писати: пропонуйте дитині ліпити, малювати, вирізати. Підключіть до цієї діяльності розвиток мови («Що в тебе вийшло?», «Хто це?", "Як його звати?», «Де він живе?», «Як у тебе вийшло це змайструвати?», «Що ти робив спочатку?»,«А потім? "). Уміння дитини спілкуватися з учителем і з однокласниками в процесі навчання, а також адекватна самооцінка дитини не менш важливі, ніж інтелектуальна готовність, тому постарайтеся програти з дитиною соціальні ролі «учитель-учень», дошколята дуже люблять грати в школу. 

І, нарешті, мотивація шестирічки щодо навчання та підготовка до школи. Бажання вчитися дорогого коштує, тому як можна частіше хваліть свого шестирічку за різні дрібні успіхи. В разі невдачі не сваріть його і ні в якому разі не порівнюйте його з іншими дітьми. Коли Ваша дитина піде в школу, не примушуйте її працювати на «оцінку». Не варто занадто поспішати. Не дарма психологи вважають ідеальним віком для початку шкільного життя вік 6,5 - 7 років. Шестирічкам набагато важче влитися в шкільне життя, ніж семирічним дітям. Однак це статистика. Універсального віку, сприятливого для вступу в шкільне життя, не існує. Чи варто говорити, що батьки знають свого шестирічку набагато краще, ніж самий досвідчений дитячий психолог. Живіть інтересами дитини, займайтеся з нею, і Ви самі відчуєте, коли дитина буде готова до школи психологічно. Завдання батьків на етапі «підготовка до школи»:  допомогти дитині «дозріти» до школи, ні в якому разі не підганяючи цей процес.


Коли домашня дитина стає першокласником, то в його житті з'являється відповідальність і важливість, змінюється обстановка і коло знайомих. Як би добре не був би підготовлений малюк до школи, такий період є для нього великим навантаженням. Батькам дуже важливо допомагати йому в адаптації до нового життя.
    
Домашня дитина, яку виховували батьки без дитячого саду, може зіткнутися з деякими специфічними труднощами, які пов'язані з адаптацією у шкільному колективі. Фахівці кажуть, що гармонійно вписатися в нього в 6-7 років складніше, ніж в 2-4 роки. Адже вихователі дитячого саду всю свою увагу приділяють взаєминам дітей, а в школі головним є процес навчання.
    
Домашня дитина зможе зіткнутися з головною проблемою - це відсутність досвіду спілкування в дитячому суспільстві. У малюка, який не ходить в дитячий сад зазвичай відсутня комунікативна готовність до школи. Для того, щоб такі діти оволоділи навичками діяти спільно, грати, поступатися, підкорятися, необхідно записувати дитину на різні творчі заняття або розвиваючі та спортивні секції. Також помічником буде дворова гра з сусідськими хлопцями.
    
Батькам важливо, не прощати перших проявів дитячої егоїзму. Якщо домашня дитина поводиться подібним чином, то потрібно знайти спосіб, щоб пояснити дитині елементарні правила і норми, які необхідно виконувати при взаємодіях з оточуючими. Коли домашня дитина йде в перший клас, вона повинна розуміти, що вона не центр всесвіту, що в оточуючих її людей є свої потреби та бажання. Батькам потрібно частіше грати з малюком у рольові ігри. Так він навчиться узгоджувати свої дії з ким-то еще. Домашня дитина повинна вміти не лише брати, а й віддавати. Завдання мам і тат - навчити її цьому.
    
Батькам потрібно орієнтувати дитину на процес навчання. Школа повинна залучати малюка своєю основною діяльністю, тобто навчанням. Потрібно розповідати дитині, що вона буде вивчати в школі, як проходять уроки, як потрібно відповідати і як важливо і цікаво дізнаватися багато нового кожен день.
    
Домашня дитина може панічно боятися вчителя. У неї може відключатися увагу на уроках. Такий відхід у себе викликаний страхами малюка перед реальністю. Батькам необхідно пояснити малюку, чому вчитель веде себе таким чином. Розкажіть, чому він сердитися або критикує, чому може когось лаяти. Домашня дитина, яка йде в перший клас, повинна навчитися поважати дорослих, але не бояться їх. Дитині необхідний досвід спілкування з дорослими. Завдання батьків - забезпечити сприятливі умови для такого спілкування ще до школи.

 

До школи
Добре, якщо ваша дитина відвідує дитячий садочок. Чіткий режим дня, різноманітні види діяльності, малювання, ознайомлення з довкіллям, фізична гімнастика, музика, ознайомлення з початковими знаннями з математики, грамоти допоможуть забезпечити той мінімальний рівень розвитку, який дитина повинна мати ще до школи. Ваше найголовніше завдання  – підтримати зацікавленість розумовою працею, пережити разом з дитиною радість перших успіхів.

У багатьох батьків виникає питання: „У яку школи віддавати дитину – в російську чи українську, в школу-гімназію чи в звичайну загальноосвітню?” Ці нелегкі питання вирішують батьки, а виконувати їх дитині. Чи готова вона до виконання батьківської волі? Якщо вдома всі говорять чудовою російською мовою, а інші мови дитина почала засвоювати у 4-5 років і добре володіє розмовною не лише російською, а й українською, і для неї немає проблеми, якою мовою спілкуватися чи слухати казку, то питання про те, якою мовою навчатися дитині в школі, не стоятиме.

Можливий випадок, що дитина українською мовою почала говорити тільки рік тому, а перевагу надає спілкуванню російською мовою. Фахівці в таких випадках рекомендують: якщо дитина знає менше, ніж 3000 слів, навчати її тією мовою, яку вона краще знає, тобто рідною мовою. І батькам краще погодитися з цим.

Ще одна з великих проблем актуальна у деяких сім'ях перед навчанням у школі: якою краще писати рукою – лівою чи правою? На перший погляд, дитина ніби забавляється, пишучи лівою рукою чи обома по черзі. Насправді це не так. Це пов'язано з формуванням психомоторних механізмів правої чи лівої півкулі головного мозку та їх взаємодії, із зародками яких дитина народжується. Тому, якщо не вдалося зорієнтувати дитину до двох років діяти правою рукою, то краще не змінювати її звичок. Потрібно ознайомитись і зрозуміти своєрідність розвитку дитини –лівші, пізнання нею довкілля, що виявляється переважно в орієнтуванні у просторі, сприйманні уявою об’ємних предметів, сприйманні графічних зображень, малюнків, букв, які ніби змішуються і сприймаються з іншої точки зору, ніж у правші. Це помітно з раннього дитинства по рухах дитини: вона часто збиває предмети, робить зайві рухи – що сприймається батьками як непослух, за що її іноді карають. А дитина просто ліворука і бачить все як лівша, тобто важко орієнтується у лівій, правій стороні, ігнорує ліву частину простору, рідко розуміє правильно, де це над…, під…, в…, на…,  її постійно треба переконувати, що існує ще й праворуч і для впевненості дати помацати, відчути, що це саме так.   Класичний вихід – постійно нагадувати, де „сіно”, де „солома”.  І, якщо в дошкільному віці це викликає посмішку, то в школі можуть бути великі сльози. Ліворукість – дивовижне і загадкове явище в світі праворуких. І ліворуким дуже важко до нього пристосовуватися. Знаючи це, батьки повинні стежити, щоб сиділа дитина в школі якомога правіше від дошки, весь час допомагати в орієнтації, де праворуч, де ліворуч, і в який бік яка буква чи цифра дивиться, бо без цього дитина може старанно написати все у перевернутому вигляді. Особлива у них і поведінка: дуже вперті, неврівноважені, бо дорослі весь час доводять, що щось не так, як дитина бачить. Усі завдання буде виконувати повільно, важку заучувати напам'ять. Це хороша, нормальна дитина, але з її своєрідністю треба рахуватися, і батьки в цьому  – перші помічники.

Обсяг знань,   яким треба оволодівати в школі не механічно, а осмислено без шкоди для здоров'я, робить необхідним пошук різних форм виховання, які базуються на фізіологічних можливостях дітей.  Досвід показує, що резерв сил і здібностей такої дитини значно більший, аніж вони можуть реалізувати, бо з 6 до 10 років життя – період найінтенсивнішого розвитку інтелекту, коли можливості пам'яті, уваги, спостережливості, мислення подвоюються. Тому потрібно цілеспрямовано підходити до підготовки дітей до школи.  Необхідно визначити, чого ви хочете, а особливо важливо бачити, що хоче і може ваша дитина. У школі майже до всіх ставляться однакові вимоги відповідно до положень і програм державної освіти, але здібності дітей різні.

Тому батьки повинні звернути пильну увагу на здоров'я своєї дитини, і психічне зокрема, її розвиток, починаючи з дитинства. Може бути так, що батьків дуже тішить прив'язаність до них дитини, яка не хоче залишатися наодинці, самостійно виконувати якесь доручення, часто рюмсає, і ніхто не замислюється над природною особливістю такої поведінки, а дитина просто нервова, тож їй у школі буде важко. Справжню причину цього можна виявити і усунути заздалегідь до навчання, якщо детально і не один раз поговорити з дитячим психіатром, це не страшно і надзвичайно потрібно. Бо всі батьківські „страшно” та „ніколи” можуть відгукнутися неуспішністю у школі, коли допомогти буде набагато складніше , аніж запобігти. Кожна дитина має свою особливість, але одні на заважають дитині жити, розвиватися і з часом зникають, інші заважають і затримують своєчасне формування навичок, якостей притаманних саме цьому вікові дітей. Дитина повинна вміти уважно слухати казки, вірші, оповідання, переказувати їх чіткою, виразною мовою, без порушень у вимові окремих звуків.

 

У школу – із задоволенням
Мотивація до навчання

Основною метою успішності будь-якого навчального процесу є бажання вчитися – мотивація. На жаль, у багатьох дітей необхідний стимул добре навчатися в школі або вдома відсутній, і коли вони потрапляють у смугу невдач, виникають сумніви, що вони зможуть самостійно подолати її. Отут вже ніяк не обійтися без допомоги батьків і вчителів.

Для одержання справді гарних результатів у навчанні, дитина має захотіти працювати з повною віддачею – ви можете підвести коня до води, але не примусите його пити. Щодо освіти, ви можете забезпечити дитину буквально всім необхідним для її успішного розвитку: чудовими іграшками, кращими вчителями, люблячими і турботливими батьками – але ви не спроможні змусити її захотіти вчитися. Чому ж в одних дітей є стимул добре навчатися, а в інших немає?

Мотивація до навчання з’являється у дитини тоді, коли вона починає очікувати від оточуючих тієї чи іншої реакції на свої певні вчинки. Дворічний малюк, наприклад, може вже цілком усвідомлено розрахувати, що йому вдасться спорудити вежу із шести кубиків. Він, звичайно, спочатку не впевнений ще до кінця у своїх можливостях, але коли вдасться виконати поставлене завдання, то буде найвищою мірою задоволений собою і наступного разу спробує щастя вже із сьома кубиками. А якщо раптом досвід виявиться невдалим, його оцінка власних можливостей трохи знизиться залежно від того, як він відреагує на цю конкретну невдачу.

Саме на цьому шляху спроб і помилок дитина вчиться оцінювати свої можливості. Тільки впоравшись з цим, вона переходить до їх безпосередньої реалізації. Причому у формуванні комплексу уявлень про самого себе точка зору батьків і вчителів важлива для малюка аж ніяк не менше, ніж його власна думка. Щоб допомогти дитині цілком розкрити свій потенціал, ви маєте бути в першу чергу доброзичливими. Намагайтеся зробити так, щоб із кожним новим досвідом вона трохи піднімала планку ступеня складності завдань, що стоять перед нею – обережно, не занадто високо і не занадто низько, правильний розрахунок можливостей – справа тонка.

Коли батьки і вчителі чекають від дитини занадто багато і через це їй часто доводиться переживати невдачі, вона може втратити впевненість у власних силах і починає ставитися до самої себе як до цілковитого невдахи – ця небезпека часто підстерігає дітей по справжньому здібних. Так, близькі їм люди чекають від них успіху буквально у всіх починаннях – але ж у дітей, як і в дорослих, періоди підйому душевних сил чергуються з періодами їх спаду і з одними завданнями вони справляються краще, ніж з іншими.

Дітей можна і потрібно навчити бути упевненими у своїх можливостях і в такий спосіб допомогти зародженню в них прагнення домагатися в житті кращих результатів: і стимул для успішного навчання, і творча незалежність дитини залежить передусім від доброзичливого ставлення батьків до її раннього навчального досвіду і високої оцінки її творчого потенціалу.

Батьки, які з самого початку бачать у своєму малюкові в першу чергу незалежну маленьку особистість, дають йому велику свободу для самовираження. І навпаки, діти, які ростуть під постійним невсипущим контролем батьків, які звикли у всьому покладатися на їхню думку і виконувати розпорядження не обговорюючи їх, звичайно реалізують свій потенціал далеко не повністю.

Багато людей, які згодом стали всесвітньо відомими особистостями і які, за логікою речей, мали б бути в дитинстві надзвичайно обдарованими, відчували в школі певні проблеми. Дослідження біографії 400 знаменитостей засвідчило, що хоча усім їм подобався процес навчання, троє з кожних п'яти вважалися в школі поганими учнями. Якщо вам здається, що ваші діти не справляються з якимись  конкретними завданнями, спробуйте підійти до справи з іншого боку: дитина замість запитання: „Чи можу я зробити це?” має навчитися запитувати у вас: „Як мені з цим справитися?”

У ШКОЛУ – ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ!

 

Адаптацiя до школи
Літо швидко минуло, і от настав вересень. З вікна лунає всім знайома пісня «...буквы разные писать тонким перышком в тетрадь учат в школе, учат в школе...», її перекрикує «сестренка Наташка теперь первоклашка», а вулицею стрункими рядами йдуть мами й тата, тримаючи за руки маленьких першокласників.
  
У щасливих батьків першокласників вир почуттів і емоцій: радість, гордість, хвилювання, переживання, страх... «Як там буде, у школі? Як навчатиметься моя дитина? Чи все зможе вивчати? Чи не кривдитимуть її? Чи вона нікого не битиме? За яку парту посадять? Який урок стане улюбленим? Цікаво, чи коли-небудь вона навчиться красиво писати? А читати швидко?»

І от куплено величезний букет квітів, у портфелі акуратно лежать нові зошити й підручники, олівці заточені, бантики зав'язані. Усе! У перший клас.
  
І саме тоді ти розумієш, що букет, портфель і бантики — все це тільки зовнішня сторона. А є ще те, що всередині. Адже для дитини настає зовсім нове життя, дo якого їй доведеться пристосовуватися. Фахівці вважають, що перші місяці в школі — найскладніший час у житті багатьох учнів. Як зробити так, щоб дитина почувалася комфортно в нових умовах, як допомогти адаптуватися?
  
Перші 2-3 тижні особливо важкі для дитини. І наслідком цього є головні болі, порушення сну, зниження апетиту тощо. Отже, дорогі друзі, варто бути особливо уважними до дитини в період адаптації.
  
Якщо ви знаєте, що ваш малюк складно пристосовується до нових умов, то обов'язково візьміть відпустку на пару тижнів. Тоді й адаптація минатиме значно легше: ви зможете раніше забирати дитину після уроків, не залишаючи її у групі продовженого дня і матимете час поговорити з нею про те, що сьогодні було в школі. Спочатку вам доведеться робити з першокласником уроки, а це дуже важливо, адже навчити дитину самоорганізації просто необхідно.
  
Якщо вам не потрібно поспішати на роботу, то ви зможете спочатку щодня спілкуватися із учителькою. Чому це важливо? По-перше, тому що вчителька, відчуваючи зацікавленість батьків, краще ставитиметься до дитини (факт перевірений). Та й розв'язати більшість проблем тоді вдасться по гарячих слідах, тобто швидко.
 
Найперший день

      - Матусю, а сьогодні перше вересня?
      - Так, Настюшо!
      - Ура, а ти мене до школи вестимеш?
      - Ну, звісно!
      - А зі мною навчатимешся?
      - Ні. У школі діти самі навчаються, без мам і тат.
      - Ні... Я так не бажаю...
    
Перший день буде зовсім коротким. Після урочистої лінійки малюків вишикує парами їхня перша вчителька, і вони вирушать до класу. Іноді першого дня відбувається екскурсія школою, щоб першачкам стало зрозуміло: ось їдальня, ось туалет, ось розташовується твій клас, а це — тс-с-с-с, кабінет директора.
  
Перший урок — це знайомство: зі школою, із учителем — отаке захоплююче введення до Країни Знань. Усім дітям найчастіше це подобається, і вони не встигають засумувати за батьками. Заберіть дитину рано навіть якщо у вашій школі є група продовженого дня, нехай у свій перший шкільний день малюк повернеться додому відразу після тих двох-трьох уроків, якими для нього відкривається шкільне життя. Нових вражень і позитивних емоцій йому вистачить надовго. Про що потрібно запитати дитину в її перший шкільний день?
    
Як звати твою вчительку?
    
Як звати твого сусіда (сусідку) по парті?
    
Що нового ти дізнався сьогодні в школі?
    
Що тобі було незрозуміло? (Якщо зможете, то поясніть дитині самі, а якщо ні — не забудьте повідомити про це вчительку.)
    
З ким зі своїх однокласників ти вже познайомився?  Які уроки у вас були? Чи було тобі цікаво?
    
Попросіть дитину переказати стисло те, про що їй розповідали на уроці.

Можливі проблеми першого дня
Нам, дорослим, вони можуть видатися зовсім несерйозними, а от для дітей подібний «дріб'язок» можуть бути справжніми труднощами.
• Дитина злякалася нової обстановки;
• дитина не подружилася ні з ким у класі;
• малюк не знайшов туалет.
  
З усіма цими питаннями наступного дня ви обов'язково звернеться до вчительки й попросіть виправити ситуацію: туалет показати, школою поводити, з дітьми подружити (для цього навіть існують спеціальні ігри-дружилки).
    
А от якщо:
• дитина розплакалася в школі;
• дитина запевняє, що завтра до школи не піде, й просить відвести її назад до дитячого садка;
• дитина говорить, що їй не сподобалося на уроках, і бажає, щоб завтра були тільки перерви.
  
Тоді потрібно втрутитися батькам. Розповідайте малюкові про школу, згадайте історії зі свого дитинства, які доведуть дитині, як у школі може бути весело й цікаво. Поговоріть і про те, що уроки — це чудово, на них можна дізнатися багато нового, навчитися всього того, що стане в пригоді в житті. Але якщо ситуація повторюватиметься щодня, обов'язково зверніться до вчителя й психолога.
 
День другий
    
- Щось мені в школі не подобається...    
- А чому не подобається?    
- А там немає на стінках картинок, як у садку. І на обід зелену цибулю не дали. І ще такої вантажівки немає, як у нас у групі. Давай завтра повернемося назад до садка.
    
Отже, малюк починає потихеньку освоюватися в новому середовищі. Він уже запам'ятав імена декількох однокласників, учительки. Його розповіді «про життя в школі» стають зв'язнішими і поширенішими. Уже з'явилися перші зошити, щоденник. Для батьків це дуже зручно. Розглядайте зошити і читайте щоденник, адже це допоможе вам докладніше розпитати дитину.
 
Перший тиждень
    
- Матусю, а ти теж до школи ходила, як була маленькою?
- Звісно, ходила.    
- Ти мала портфель?   
- Так, червоний такий.  
- А ти теж, як я, цукерки на уроці їла? 
- Було одного разу. 
- А вчителька сказала, що моя мама так ніколи б не зробила. І двійку мені поставила.
    
Увесь перший тиждень вересня — це і є найперший етап адаптації. Дитина звикає до нових людей, нових правил, до обстановки. Вона поступово запам'ятовує, де розташована її парта, як дістатися класу або спортивної зали, знайти вихід на вулицю. Вона будує взаємини з однокласниками, намагаючись знайти своє місце в дитячому колективі. Малюк придивляється до вчителів і однокласників.
 
Минув місяць
    
- Привіт! Як справи?
- Вибач, кваплюся, поспішаю!
- Що трапилося?
- Так донька до першого класу пішла. Уроки потрібно робити. Завтра математика й ще потрібно намалювати собаку.
    
Не тільки дитина звикає до школи, але й батьки. Ви вже познайомилися із учителькою, напевно побували на батьківських зборах, навчилися виконувати домашні завдання й зрозуміли, що таке перший клас і школа взагалі для батьків. І звісно, у всіх батьків виникає чимало запитань. Наприклад, от таких:
 
Скільки часу триває адаптація до школи в першокласників?
У кожної дитини по-різному. Як правило, до кінця вересня — початку жовтня малята вже звикають до нового режиму, «приймають» учительку як авторитетного дорослого, знають усіх однокласників на ім'я, виконують поки нескладні домашні завдання.
    
Однак, не у всіх дітей адаптація відбувається так швидко й непомітно. Є діти, які звикають досить повільно й освоюються на новому місці тільки у грудні, а то й у лютому. Саме такі малюки потребують допомоги й підтримки родини.
 
А що робити, якщо вже лютий, а моя дитина так і не звикла до школи? Вона вередує, зранку відмовляється туди йти і запевняє, що не любить учителя.
  
У такому випадку ви терміново потребуєте консультації психолога. Можливо, справа зовсім не в тому, що дитина погано адаптується до школи. Швидше за все, у такій ситуації потрібно подивитися уважно на взаємини дитини з учителем. Так трапляється, що після м'якої та доброї звичної виховательки дитина нізащо не виявляє бажання «подружитися» з суворішим і вимогливішим учителем. Саме тут на допомогу й повинен прийти психолог.
 
Чи може так трапитися, що дитина до школи так і не звикне?
Звісно, рано чи пізно до школи звикають усі діти. Але у першокласників так трапляється: час спливає, а до школи йти все більше не хочеться, дитина плаче й вередує, відмовляється готувати уроки. Причини можуть різнитися: занадто ранній похід до школи, перевтома через непомірні навантаження, учитель, який не може поки знайти підхід до вашої дитини. Зрідка батьки приймають рішення забрати дитину й піти до школи через рік. Але це, повторюю, швидше виняток, ніж правило.

ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ШЕСТИРІЧОК ДО ШКОЛИ

Вступ до школи - переломний момент у житті дитини. Це «кризовий період» і ця «криза» виявляється у тому, що свої ігрові потреби дитина має задовольняти навчальними способами. У житті  дитини змінюється все: обов'язки, оточення, режим.
    
Процес адаптації до шкільного життя у дітей триває по-різному – від 2 тижнів до 2-3 місяців (залежно від рівня їх готовності до школи, психофізіологічних особливостей та стану здоров'я).

ПОРАДИ БАТЬКАМ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ШКІЛЬНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ.
• формуйте позитивне ставлення до школи;
• виявляйте інтерес до шкільних справ та успіхів дитини;
• формуйте адекватну самооцінку;
• не перевантажуйте дитину надмірними заняттями, чергуйте їх з грою;
• привчайте самостійно долати труднощі, які під силу подолати 6-річній дитині;
• частіше хваліть, а не докоряйте;
• пам'ятайте, що кожна людина має право на помилку;
• частіше згадуйте себе у дошкільному віці;
• любіть дитину безумовною любов'ю, приймайте її такою, яка вона є.

 

 


6 правил батькам майбутнього першокласника

Ці 6 порад психолога допоможуть полегшити адаптаційний період першокласника в школі, а також підкажуть батькам правильну лінію поведінки на цьому новому етапі життя.
1. Зберігайте спокій і впевненість в тому, що все буде добре. Звичайно, кожна мама чи тато хвилюються за свою дитину, особливо в такий відповідальний момент – перший раз в перший клас. Але пам’ятайте, що саме своїм настроєм і своїми думками, ми формуємо у дитини установку на майбутнє навчання в школі. Тому намагайтесь продемонструвати дитині свою впевненість в тому, що все буде добре, свій спокій і віру в сина/дочку. Ні в якому разі не лякайте дитину школою, стримуйте свої побоювання і острахи. Просто вірте в свою дитину і сприймайте її такою, як вона є.
2. Формуйте позитивне ставлення до школи і вчителів, але водночас будьте чесними. Не варто ідеалізувати школу, говорячи, що там буде безмежно весело, цікаво, захоплююче. Слід говорити правду про можливі труднощі, про необхідність слухати вчителя, виконувати інструкції, які інколи не подобаються. Але обов’язково переконуйте дитину в тому, що все буде добре, що вона справиться, зможе знайти те, що їй до душі, знайде друзів і отримає радість від пізнання нового.
3. Завжди позитивно відзивайтеся про школу і вчителів. Діти в такому віці все ще дуже залежні від батьківської думки. Вони складають свою думку, своє враження про щось нове (в даному випадку про школу) на основі висловлювань і ставлень батьків. Тому, якщо ви хочете, щоб вчитель став авторитетом для вашого першокласника, ніколи не говоріть поганого про нього при дитині. Це сприятиме гарній поведінці дитини в школі і додасть мотивації до навчання.
4. Уникайте додаткових стресів і навантажень. Ніколи не відправляйте дитину одночасно в перший клас і якусь секцію або гурток. Початок навчання у школі і так є серйозним стресом для 6-7-річних дітей. Тому, якщо заняття спортом і музикою здаються вам необхідною частиною виховання вашої дитини, почніть водити її туди за рік до початку навчання або після того, як диина адаптується. Повноцінний відпочинок на цьому етапі дуже важливий. Тому нехай дитина проводить більше вільного часу на свіжому повітрі, граючись з друзями.
5. Слідкуйте за режимом дня і повноцінним харчуванням. Розпорядок дня, який не змінюється, допоможе дитині швидше адаптуватися до нових умов. Якщо ваш першокласник – шестирічка, то бажаний і денний сон хоча б на одну годину. Особливо зверніть увагу на харчування дитини. У її раціоні повинні бути присутніми білки (м’ясо, риба, сир, яйця), молочні продукти, вершкове і рослинне масло, свіжі овочі і фрукти, соки. Організм зараз як ніколи потребує додаткової енергії, адже справитися і пристосуватися до нових умов – досить серйозне завдання.
6. Будьте особливо уважними до почуттів дитини в перші місяці. Не пропускайте труднощі, які можливо, виникнуть у дитини. Слухайте сина/дочку, говоріть про школу, про події, про почуття. Намагайтеся разом знаходити шляхи, розповідайте про себе в шкільні роки. Будьте з дитиною більш терплячими і чуйними, щоб вона відчувала спокій і підтримку вдома.
Успіхів вам!

 


Адаптація до дитячого садка

_succwp7xdw

1xpwtkn5v7q

gkwng2o1ots

k5xdf8xs_0c

loqpjzgmybi

mg886zcu5xg

nqclpojwmta

q9ftmnmyn2w

r5q73zxx96q

ziwldk3nkjy

 

 



Секрети дитячої самооцінки

Самооцінка (англ. Self-esteem) цінність, значущість, якою індивід наділяє себе в цілому й окремі сторони своєї особистості, діяльності, поведінки. Самооцінка є відносно стійким структурним утворенням, компонентом Я-Концепції, самосвідомості і процесом самооцінювання.

О як! А мені б простіше, для батьків. Не тому, що батьки нічого не розуміють. А тому, що я до батьків дуже добре ставлюся й сама - матуся. І розумію, що намагання заглибитися у тонкощі визначення самооцінки – справа нікому не потрібна. Необхідно пояснити батькам, як виховувати дитину так, щоб вона була впевненою у собі, щоб нічого не боялася, щоб уміла за себе постояти, щоб лідером була, зрештою. Адже всі мами й тата, навіть якщо вони вголос цього не говорять, дуже прагнуть, щоб їхні діти виросли саме такими.

Що таке «занижена» самооцінка?

Це коли дитина говорить про себе, що вона гірша за інших дітей у класі або в групі. Коли малюк раптом зітхне й скаже, що, швидше за все, мама й тато його не люблять, тому що він поганий, а люблять молодшого братика, бо він гарний. Коли соромиться вийти до дошки, переживаючи, що зробить щось не так і всі навколо сміятимуться.

Добре це чи погано, коли в дитини низька самооцінка? Отут і без психолога зрозуміло, що нічого гарного в такій ситуації немає й потрібно щось змінити.

Що таке «завищена» самооцінка?

Це коли дитина вважає себе найрозумнішою, найдужчою, найгарнішою, найдобрішою і взагалі людиною, найкращою у світі. Для малят-шестирічок оцінювати себе високо – явище цілком нормальне й навіть правильне. Дитина, яка зростає в любові, з батьками, які її розуміють, навчається в гарній школі, де не кричать на дітей, а люблять їх і розуміють, повинна мати завищену самооцінку. На жаль, останнім часом таке зустрічається не часто.

А що таке «гарна» самооцінка?

Таку самооцінку ще називають «адекватною». Це коли дитина вважає себе веселою, розумною, гарною, улюбленою та ін., але при цьому не вважає себе «найкращою у світі». Зазвичай критичне ставлення до себе, своїх якостей, умінь і здібностей з'являється в дітей значно пізніше, ніж у віці першокласників.

А як «виміряти» самооцінку?

Можна відвідати психолога й попросити його визначити, чи нормальна у вашої дитини самооцінка. Іноді(але потрібно сказати, що дуже рідко) такі батьки приходять. Існують спеціальні тести, що дозволяють вимірювати самооцінку дітей і дорослих будь-якого віку. Але як мама я все-таки вчинила б інакше. Я б поспостерігала за своєю дитиною і відповіла б на декілька запитань.

– Чи часто дитина говорить вам: «У мене не вийде», «Я не зможу це зробити», «Я не вмію цього робити», «Я боюся спробувати це зробити»?

– Чи впевнено вона поводиться в ситуації, коли навколо є незнайомі або малознайомі люди?

– Чи важко їй контактувати з однолітками?

– Чи трапляється, що ваша дитина критикує свої дії, результати своєї праці (малюнки, будиночок із кубиків, фігуру з конструктора)?

– Чи часто малюк запитує в мами або тата про те, чи люблять вони його і як сильно?

– Чи порівнює дитина себе з іншими дітьми, причому найчастіше не на свою користь?

Якщо на більшість цих запитань ви відповіли «так», тоді варто дійсно замислитися над дитячою самооцінкою і над тим, як допомогти дитині.

Хто або що впливає на формування самооцінки в  дитини?

Джерела самооцінки все-таки потрібно шукати в родині. Історія, про яку я розповім, саме й ілюструє це.

Мишко – хлопчик активний, і це видно з тієї хвилини, коли він увійшов до кабінету. Він навчається в першому класі всього два місяці, але за цей час тато був у школі вже неодноразово.

– Знаєте, мені здається, якщо ви почнете Мишка частіше хвалити за якісь цілком конкретні справи, успіхи, він значно менше бешкетуватиме, – говорю я татові.

– У мене інший підхід, – заперечує тато. – Дитину потрібно вчити, і причому жорстко.

– А ви Мишка хоч коли-небудь хвалите?

– Ні. І мене в дитинстві ніхто по голові не гладив. І я вважаю це правильним, тому що тільки так можна виховати нормального чоловіка.

А що ж Мишко? До кінця першого класу він побив майже всіх однокласників. Під час нашої з ним бесіди він раптом сказав мені:

– А знаєте, я дуже поганий.

– А чому ти так уважаєш?

– А як же інакше? – здивувався Мишко. – Таких поганих, як я, небагато, мої батьки зовсім зі мною змучилися. Я не розумний, тому що вчителька мене не хвалить, не гарний, тому що на святі мене не обрали Містером Усесвіту класу, і тому я такий злий. Якщо я злий, отже, повинен усіх бити.

– І що, тебе ніхто ніколи не хвалить?

– Тільки мама, але коли тато не бачить, коли його вдома немає.

От приклад того, як завдяки педагогічній позиції тата в дитини сформувалася не тільки низька самооцінка, але й агресивність.

Як впливає самооцінка на успішність?

І взагалі, впливає чи не впливає? В Інтернеті ви знайдете чимало наукових праць, у яких чорним по білому написано, що так, самооцінка впливає на успішність, і не найкраще. Це зрозуміло, тому що чим гірше дитина оцінює свої інтелектуальні здібності, тим менше вона впевнена у правильності розв'язку, у тому, чи в неї взагалі вийде розв'язати задачку або написати диктант. Найголовніший камінь спотикання для малюків із низькою самооцінкою – це контрольні роботи. Почуття страху й непевності у своїх силах паралізує дитину й не дає їй можливості використовувати свій потенціал.

Як же виправити, відкоригувати дитячу самооцінку? Давайте розглянемо деякі способи.

Десять способів зіпсувати дитячу самооцінку

Спосіб № 1

«Лихо ти моє! Непутящий якийсь! Покарання Господнє! Ну, чому ти такий незграбний ... » – обирайте ті слова, які ви найчастіше використовуєте. Уявіть собі, що дитяча самооцінка – це башточка з різнобарвних кубиків. І кожна цеглинка кимсь закладена – вами, бабусею, дідусем, учителькою в школі, тренером у секції з плавання... І от такими словами ви повільно вибиваєте кубики з башточки. І самооцінка стає усе нижчою й нижчою.

Спосіб № 2

А тепер уявіть собі таку ситуацію: до вас завітала подруга зі своєю дитиною. І дитина такого самого віку, як і ваша. Тільки поводиться краще, лічить не до 20, а до 100 і читає вже швидко, а ваша все ніяк, тільки п'ять літер вивчила. І ви починаєте порівнювати, і вам прикро, що ваша дитина не найкраща. І ви говорите: «Подивися, який хлопчик розумний, як лічить добре. І ти теж повинен навчитися лічити так само, інакше виростеш бешкетником».

А самооцінка при цьому повільно занижується. Тому що немає нічого гіршого, ніж порівнювати дитину з іншими дітьми й критикувати її у присутності сторонніх. Зрештою, у тому, що ваша дитина ще цього не вміє, ніхто, крім вас, не винний. Тим паче дитина.

Спосіб № 3

І от ви вирішили віддати дитину до школи, до 1-го класу. Привели й почали обирати вчительку. Обрали найсуворішу. Минуло декілька місяців. Дитина до школи ходить без настрою, а на ваші запитання, що їй там не подобається і чому вона така сумна, відповідає, що в неї нічого не виходить. Якщо ви посидите під дверима класу й трішечки послухаєте (це той випадок, коли підслуховувати корисно), то швидше за все ви почуєте, що вчителька занадто вимогливо і критично ставиться до дітей. Для деяких малюків це буде не занадто небезпечно. Але тільки не для тих, у кого підвищена тривожність і. чуттєвість. Тоді кожне критичне зауваження вчительки теж руйнуватиме і без того невисоку самооцінку. Отже, неправильний вибір учительки теж може знижувати самооцінку.

Спосіб № 4

Цікаво, скільки разів на день ви говорите дитині про свою любов? Саме говорите: «Я тебе люблю». «Ні,– скажете ви, – це ж просто немислимо. Неможливо весь день розмовляти про любов, тому що ніколи та й просто це не прийнято у нашій родині». А дитина чекає. І її самооцінка, що схожа на маленький тоненький паросток, теж чекає ваших слів, начебто це ковток живлющої вологи. І без цих слів паросток не ростиме. Прагнете, щоб у дитини була низька самооцінка? Тоді ані слова про те, як ви її любите, що вона для вас найдорожча, що ви без неї не можете жити...

Спосіб № 5

Про сімейні конфлікти пишуть усі психологи – що це погано й що від цього діти ростуть невпевненими в собі. Про це ви можете прочитати в кожному журналі для батьків. А от про те, що сімейні конфлікти теж знижують самооцінку, не всі батьки знають. Як це працює? Дуже просто. Дитина мислить цілком конкретно: мама й тато сваряться. А чому, їй ще не зрозуміло. І дитина розмірковує так: «Мої мама й тато сваряться, тому що я погано поводжуся. Отже, я погана». Дослідним шляхом давно доведено, що в родинах, де батьки часто з'ясовують стосунки, самооцінка в дітей значно нижча, ніж там, де мама й тато живуть мирно. От і робіть висновки.

Спосіб № 6

Ви звертали увагу на те, з ким дружить ваша дитина? Яких дітей вона найчастіше обирає собі в партнери для ігор? Сильніших або слабших за себе, яскравіших або, навпаки, непомітніших? Іноді так буває: обере дитина собі в друзі малюка яскравого, сильного, лідера одним словом. І той командує. А ви з жалем дивитеся, як ваша дитина ніяк «Не підніме голову». Ні, я проти того, щоб псувати дитячі взаємини, втручатися в дружбу. Можливо, просто на якийсь час такі взаємини не «Підігрівати», не «ініціювати». Нехай малюк зміцніє, навчиться не губитися на тлі яскравіших однолітків, і тоді вам не буде боляче й прикро, що вашого малюка не помітили.

Спосіб № 7

Голосно кричати на дитину шкідливо, тому що це теж знижує самооцінку. Згадайте, як поводиться дитина, яка слухає крики дорослих на свою адресу? Вона притискає голову до плечей, зіщулюється і намагається стати маленькою і непомітною. А чому? Та щоб не чути батьківського крику. І думає при цьому вона приблизно таке: «От було б здорово, щоб мене взагалі не було». А потім на запитання: «Як ти гадаєш, яка ти – добра, весела, розумна, гарна, улюблена?» – дитина відповідає: «Я не знаю, яка я, швидше за все – ніяка!»

Спосіб № 8

«Драмкружок, кружок по фото, Мне еще и петь охота! ... » – писала улюблена всіма Агнія Барто. Так чинять більшість батьків: спецшкола, безліч гуртків і секцій, і зрештою дитина завантажена не тільки в будень, але навіть і у вихідні дні. А що ж у результаті? Чи все добре в неї виходить? Як би не так. Рано чи пізно малюк не може впоратися з непосильним навантаженням, у нього з'являються погані оцінки або зникають нагороди в змаганнях або на олімпіадах. А самооцінка знижується, тому що бути скрізь найкращим неможливо.

Спосіб № 9

Суворі, але справедливі, розумні батьки знають, що дитину не можна весь час сварити. Її потрібно частіше хвалити, а сварити зовсім рідко. Але от більшість батьків чинять інакше. Сварять, сварять і знову сварять ... За неакуратність, недбайливість, неуважність тощо. За всі «Не», які можна тільки собі уявити.

Спосіб № 10

Батьки часто обговорюють дитину в її присутності. Наприклад, мама по телефону розмовляє і комусь скаржиться, що її дитина всього 15 слів у хвилину прочитала, а не всі 80, або на зріст маленька, тому що вдалася у батьківську дрібну породу ... А самооцінка все знижується і знижується, тому що порівняння (не на користь дитини) дуже сильно позначається на її ставленні до себе. Адже такими словами батьки нібито підкреслюють, що їхня дитина не відповідає їхнім батьківським очікуванням і в чомусь виявилася гіршою за інших дітей.

Звісно, ми бажаємо добра нашим дітям, і ми любимо їх, от тільки не завжди вміємо втриматися вчасно, дібрати правильні слова, правильно оцінити ситуацію. А самооцінка – це така річ, що формується, складається із цеглинок постійно, щомиті. І не можна зробити паузу або «відмотати кіно назад». Так що тепер прочитайте «10 способів зіпсувати дитячу самооцінку» навпаки. І чиніть правильно. Щоб наші діти зростали РОЗУМНИМИ, ДОБРИМИ, ВЕСЕЛИМИ, ГАРНИМИ Й УЛЮБЛЕНИМИ.Я не хочу їсти…

Відчувати, що твоя дитина захищена, що їй нічого не бракує, що вона не гірша за інших, що вона нагодована, – найперша батьківська потреба. Будь-яке відхилення спричиняє психологічний дискомфорт, намагання щось змінити. Намагання це дуже часто не підпорядковується законам логіки й здорового глузду, але інстинкт вимагає нагодувати дитину! Нагодували за будь-яку ціну! А вона іноді зовсім цього не хоче. І це нестерпно. Тому що суперечить звичним для нас основам буття, не дає можливість реалізувати батьківський інстинкт, провокує внутрішній надлам і нестерпне бажання негайно, терміново, за будь-яку ціну врятувати дитину.

Для початку слід розібратися з дуже важливим поняттям, до якого ми неодноразово звертатимемося. Ідеться про таке відоме слово, як «апетит».

Класичні визначення:

Апетит – бажання їсти, позив до їжі (Словарь руського язика / Сост. С. И. Ожегов. – М. : Русский язык, 1984).

Апетит (лат. appetitio – сильне прагнення, бажання) – приємне відчуття, пов'язане з майбутнім споживанням їжі (Знциклопедический словарь медицинских терминов. – М. : Советская знциклопедия, 1982).

З урахуванням цих визначень зрозуміло, що суб'єктивні бажання й відчуття, до яких поняття «апетит», безумовно, належить, можуть мати різний ступінь виразності - від помірного зниження до повної відсутності апетиту, що виявляється в реальному житті повною відмовою від будь-якої їжі.

Тепер, коли з розібралися термінологією, можна повернутися до питання, оскільки, запитуючи: «Чому все ж таки дитина відмовляється від смачної, корисної й необхідної їжі?», ми можемо мати на увазі не тільки повну втрату апетиту, але і його зниження.

Від чого залежить апетит?

Хвора дитина відмовляється від їжі... Таке хоч і складно пережити родині психологічно, але в цілому все зрозуміло. Будь-яка доросла людина усвідомлює те, що це тимчасово, що спричиняє таку поведінку дитини перш за все хвороба. Дуже допомагають заспокоїтися спогади із власного «хворобливого»  досвіду: «Коли я хворію, то теж не хочу їсти».

Зовсім про інше думають батьки у ситуації, коли жодних ознак хвороби немає, але й апетит також відсутній. Це лякає невизначеністю, тому що саме логічне пояснення – хвороба все ж таки є, просто ми її не можемо помітити. Насправді ж зниження апетиту дуже часто має під собою цілком фізіологічну, тобто нормальну, природню основу.

Для того щоб це зрозуміти, варто знати і враховувати фактори, що здатні впливати на виразність апетиту. Розглянемо ці фактори детальніше.

  1. Індивідуальні особливості обміну речовин властиві й дітям, і дорослим. Це кожний може підтвердити, зважаючи на численні побутові приклади. Петрик та Сашко їдять однаково; Петрик худий, а Сашко товстий. Худа Марійка їсть багато, а товста Оленка – замало.

Здебільшого має значення не скільки їжі дитина з'їла, а скільки зі з'їденого засвоїться і на скільки вистачить цього «засвоєного». Тут може бути доречною не дуже коректна, але зрозуміла технічна аналогія: один автомобіль «з'їдає» 20 л бензину на 100 км шляху, а інший, в аналогічних умовах, – тільки 5 л.

  2. Інтенсивність вироблення гормонів. Процес зростання не рівномірний. На першому році життя, у підлітковому віці, гормон росту, гормони щитовидної й паращитовидної залоз, статеві гормони виробляються в більшій кількості, дитина активно зростає, підсилюється апетит. Інтенсивність росту залежить і від генетичних особливостей. Якщо батьки Василька мають зріст близько двох метрів кожний, то Василько, швидше за все, їстиме більше, ніж Серrійко, тато якого має зріст метр шістдесят.

Існують і сезонні закономірності: узимку зростання уповільнюється (менше гормонів), улітку – активізується (більше гормонів). Зрозуміло, що й апетит улітку поліпшується.

  3. Рівень енерговитрат. Харчування, по суті, переслідує дві глобальні мети: по-перше, забезпечити організм речовинами, необхідними для зростання й нормального функціонування внутрішніх органів; по-друге, покрити поточні витрати енергії, обумовлені, насамперед, руховою активністю. Тут усе цілком очевидно – чим більше дитина витрачає енергії, тим кращий має апетит.

Спосіб життя

Із трьох перелічених факторів, що визначають виразність апетиту в здоровішої дитини, два зовсім не підпорядковуються батьківському впливу. Ми не можемо впливати ані на вироблення гормонів, ані на індивідуальні особливості обміну речовин, якби сильно цього не хотіли. Але регулювати енерговитратні – це однозначно в компетенції батьків.

Ми вже визначилися: поточні витрати енергії обумовлені, насамперед, руховою активністю, але не тільки нею. Величезне значення має підтримка температури

тіла: чим тепліше й комфортніше, чим більше одягу тем менше енерговитрат, а, отже, гірший апетит.

Співвідношення інтелектуальних і фізичних навантажень, розпорядок дня, температурний режим – основні елементи, що характеризують таке загальновідоме поняття, як «спосіб життя». Цілком очевидно, що й споживання їжі перебуває в цьому переліку, а взаємозв'язок складових є дуже великим.

Давайте, по можливості, об'єктивно розглянемо класичну ситуацію, коли батьки здорової дитину вкрай стурбовані відсутністю в неї апетиту. Здебільшого родина має кошти на продукти харчування, дитині не буває холодно – на шубку, шкарпеточки й обігрівач коштів завжди вистачає. Дитина відвідує дитячий садок або школу, ретельне виконання уроків усіляко контролюється, і часу на заняття не шкода. Не рідкість – додаткові навантаження у вигляді, знову ж таки, занять (іноземна мова, музична школа, розвивальні ігри тощо). А у вільний від навчання час ми граємося на комп'ютері або дивимося  телевізор.

Дивно не те, що в такій ситуації в дитини немає апетиту. Дивно, що це дивує її батьків!

Цивілізація дуже серйозно впливає на здоров'я людства. І це є особливо актуальним стосовно дітей, тому що в найвідповідальніший період життя – коли формуються внутрішні органи, коли на все життя закладається здоров'я, – саме в цей період дитина зростає в абсолютно неприродних умовах. Це не стільки проблема батьків, скільки проблема суспільства в цілому: уся система шкільного навчання – це система протиставлення інтелекту й здоров'я. А популярні в дошкільному віці розвивальні ігри – це перекладання кубиків у замкненому просторі в оточенні килимів і м'яких іграшок.

Якщо здорова дитина відмовляється від їжі, то перше, із чого варто почати,- це скоригувати спосіб життя для того, щоб активізувати витрати енергії.

Це справедливо для будь-якого віку. Недопущення перегрівання, гімнастика, прохолодна вода, активні ігри, тривале перебування на свіжому повітрі - це однаково важливо і в 5 місяців, і в 14 років.

Класичні помилки

Дитина самостійно не може змінити спосіб життя. Це вимагає певних і чималих зусиль із боку батьків. Але, створивши всі умови для того, щоб дитина не витрачала енергію, родичі щиро засмучуються відсутністю в неї апетиту. І, уподібнивши себе страусам, намагаються не брати до уваги очевидне, діючи в трьох напрямках: шукають у дитини хвороби, намагаються заспокоїти власну совість, нагодувавши її «За будь-яку ціну», і апелюють до норм.

Годування «За будь-яку ціну»

Годування «За будь-яку ціну» – найпоширеніший спосіб розв'язання проблем з апетитом; батьківська фантазія здатна в цьому напрямку творити дива. Стратегічне завдання – зломити опір дитини, яка не бажає їсти, а тактичні прийоми – досить і досить різноманітні.

Перетворити процес їжі на процес гри: ложка – автомобіль, а рот – гараж, у-у-у, поїхали...

Відволікти – читання книги, паралельний перегляд улюбленого мультфільму, спів бабусі, танці дідуся.

Пообіцяти нагороду за порожню тарілку – прогулянка, придбання іграшки, недільний похід у цирк.

Пригрозити: «От не любитиму тебе!», «От повернеться тато з роботи!» і ще безліч варіантів.

Сумною така ситуація є, насамперед, тому, що апетит – це ж не тільки бажання їсти, це поява самої можливості, готовності організму до перетравлювання їжі. Накопичилися шлунковий і кишковий соки, упоралися з роботою печінка й підшлункова залоза, звільнився від більшої частини з'їденого тонкий кишечник – от і апетит з'явився. А його-то саме й немає!

Наслідок очевидний значна частина без апетиту з'їденого належним чином не перетравлюється й не засвоюється.

І формується своєрідне замкнене коло – система травлення перевантажена зайвою їжею, а дитину продовжують активно годувати, скаржачись при цьому на відсутність апетиту. Як отут не згадати, що яких-небудь 100 років тому, коли ані УЗД, ані дисбактеріоз не були відкриті, головними ліками для лікування більшості проблем із животом узагалі й з апетитом зокрема було проносне – касторове масло. Знаменита касторка відмінно очищала кишечник і, зрозуміло, поліпшувала апетит (сяду на горщик – з'їм пиріжок).

Норми

Теоретичною основою і пошуку хвороб, і прагнення за будь-яку ціну нагодувати дитину дуже часто є неправильне трактування поняття «Норми». Дитина бадьора й весела, але у книзі написане, що, коли їй виповниться один рік, то вона повинна важити 12 кг, а наша ледве 10 важить. «Я сама читала, що в такому віці дитина повинна харчуватися п'ять разів на добу, а в нас чотири їз труднощами виходить... ». «На баночці із сумішшю зазначено: обсяг порції 180 мл. Ніколи більше 150 мл не з'їдав». І все перелічене – реальні приводи для переживань і суєти.

Слід знати, що норми орієнтовані все-таки на якусь середньостатистичну дитину. Абстрактну цифру не можна сприймати й аналізувати ізольовано, без зважання на індивідуальні особливості саме вашої дитини. Ознаки здоров'я цілком очевидні – фізичний і психічний розвиток, рухова активність, настрій, апетит. Так-так, апетит, але обумовлений не книжковими нормами, а реальними потребами, станом здоров'я й способом життя конкретної дитини.

Ще один аспект – народна (ментальна) уява про нормальність  або ненормальність дитини. З одного боку, сусіди, знайомі, бабусі й перехожі на вулиці мають власні думки про те, як повинна виглядати сита й здорова дитина. Це було б не так сумно, якби не те, що ці самі сусіди-перехожі не тримають ці думки при собі, а охоче діляться ними з батьками дитини. Фрази «Який він у вас худенький» або «Ви що, його не годуєте?!» здатні не тільки спричинити сумніви в найрозсудливіших батьків, але й спонукати їх до негайних дій щодо відгодовування «нещасної» дитини.

Вибірковий апетит

Суть проблеми вибіркового апетиту полягає в тому, що дитина віддає перевагу певним продуктам - їх вона їсть із апетитом, від решти – відмовляється.

На першому році життя вибірковий апетит дуже часто свідчить про реальну потребу організму в певних продуктах. Багато дітей у віці 6-10 місяців категорично відмовляються від овочевих страв, віддаючи перевагу молочним – така ситуація цілком природня, може бути обумовлена підвищеною потребою організму в кальції, що потрібний для росту костей і зубів, і якого міститься найбільше саме в молочних продуктах. Повторимося: це природно, нормально й не повинне стати приводом для суєти й спроб неодмінно нагодувати дитину овочевим супом на підставі того факту, що сусідська дитина їсть цей суп.

Принципова особливість людської цивілізації, на відміну від тварин, полягає ще й у тому, що поглинання їжі із процесу біологічно необхідного, трансформувалося в один із найпопулярніших способів отримання задоволення.

Дитина може відмовитися від їжі, оскільки відсутня природня потреба в їжі, але охоче погодиться з'їсти що-небудь солоденьке-смачненьке. Навіть коли апетиту немає взагалі, від шоколадки мало хто відмовляється...

Коли ж апетит усе-таки присутній, а дитина має при цьому можливість вибору між супом, ковбасою й манною кашею, то дитина віддає перевагу зовсім конкретним продуктам. Батьки часто заохочують такий стан речей («Нехай їсть, що хоче, аби тільки їла!»), а потім нарікають – мовляв, наша, крім смаженої картоплі й ковбаси, нічого в рот не бере...

Слід зауважити, що здебільшого проблема вибіркового апетиту вигадана, не має у своїй основі медичних проблем і однозначно обумовлена педагогічними факторами.

Якщо ви, саме ви вирішили, що дитина на обід їстиме суп, а вона не хоче, то наймудріше рішення – не сварити, не кричати, а спокійно відпустити нагулювати апетит. Тому що єдині «Ліки», що стовідсотково розв'язують проблему вибіркового апетиту, – це відчуття голоду. Важливо тільки, щоб через дві-три години дитині був запропонований той самий суп. Не хоче? Отже, ще не нагулялася. Єдина складність цього лікування – стан здоров'я того, хто годує. Після двох відмов від супу мами та бабусі, які годують, потребують невідкладної психотерапевтичної допомоги й готові погодитися на необхідну смажену картоплю.

Ще одна проблема – коли вибірковість апетиту полягає не у виборі самої їжі, а у виборі способу споживання їжі. Не хоче їсти ложкою кашу або пити кефір із чашки – тільки із пляшки із соскою. Охоче відкриває рот, коли бабуся годує супчиком, але самостійно взяти до рук ложку відмовляється навідріз. І в цьому випадку відчуття голоду здатне допомогти.

Окремий випадок вибіркового апетиту – їжа в проміжках між їжею. Якщо в будинку легко відшукати смачну їжу (цукерка, печиво, шоколадки, апельсинки та ін.), то в інтервалі між обідом і вечерею дитина цілком може забезпечити собі достатній запас калорій для того, щоб зникла потреба не тільки у вечері, але й у сніданку. З одного боку, користь такого харчування досить сумнівна. З іншого боку – у цьому немає нічого небезпечного, але за умови, що батьки не схильні драматизувати ситуацію та припускатися вже згаданих нами класичних помилок (змушувати їсти, шукати хвороби тощо).

Якщо відсутність апетиту - реальна  проблема, то слід зробити все, щоб у проміжках між годуванням дитина не могла знайти їжу.

Підсумки

  • Відмову дитини від їжі за жодних умов не можна сприймати як трагедію. Не хвилюйтеся – людський організм біологічно пристосований до того, щоб не споживати їжу протягом декількох днів.

  • Це дорослі дядьки й тітки перетворили їжу на звичку, на задоволення. Сніданок, обід, вечеря. Сніданок, обід, вечеря... И так упродовж років. Незважаючи на реальну потребу організму, тільки тому, що час настав, тому, що з дитинства наказували: потрібно! Дитячий організм, ще не зіпсований нормами цивілізації, живе за іншими законами. Законами природніми, мудрими і доцільними.

  • Головний закон – кількість їжі є еквівалентною кількості витраченої енергії. Природа має універсальний механізм реалізації цього закону – апетит. Обманути природу можна, перетворивши їжу або на звичку, або на спосіб отримання задоволення. Але це шлях однозначно помилковий, неприродний, здатний, як це не прикро, провокувати виникнення хвороб.

  • Не можна керуватися інстинктами. Не можна годувати дитину тільки тому, що її родичі відчули потребу годувати. Не варто шукати хвороби. Не слід зводити їжу в культ. Дитина краще, ніж її родичі, знає, коли й скільки їй необхідно їсти.

  • Не метушіться! Облиште в спокої каструлі, медичні довідники й книги з дитячої кулінарії. Відірвіться від телевізора. Ідіть гуляти. Стрибайте, бігайте, дихаєте свіжим повітрям – це і вам піде на користь. Тільки, будь ласка, не згадуйте про їжу. Дитина сама згадає, можете не сумніватися. І все стане на своє місце. І ваше інстинктивне бажання наситити дитину не суперечитиме її природнім потребам.

І це буде добре…

Дефіцит батьківської любові

Родина  була й залишається головним осередком становлення й розвитку дитини. Саме ви, батьки:

  • вводите малюка у світ  людських взаємин;
  • вчите  відрізняти добро від зла;
  • жити серед однолітків.

Стосунки в сім’ї – це зразок для дітей, які в ній виховуються

Майже весь досвід життя в суспільстві дошкільник здобуває у родинному колі через наслідування старших. У цьому  віці наслідування підкріплюється загостреним  бажанням дитини чинити так, як мама, тато або інші члени сім’ї. Ви всі  хочете  гарно виховати своїх  малят, але самого лише бажання замало. Для цього потрібні знання!

У наш час вам, шановні батьки, зайнятим професійною діяльністю, заклопотаним матеріальним забезпеченням сім’ї, бракує часу:

  • для систематичного спостереженням за дитиною,
  • для глибокого вивчення її розвитку.

Мене дуже непокоїть дефіцит батьківської любові, що спостерігається, нажаль, із перших років життя дитини.

Симптоми цієї хвороби такі:

  • дитина часто сумує, вередує або без причини галасує;
  • навмисно робить дурниці чи ж просто порушує правила;
  • часто хворіє.

Нажаль, трапляється так, що:

  • ви не вмієте і не  визнаєте за потрібне показувати дитині свою любов,
  • не визнаєте значущість таких стосунків,
  • не прагнете  набути таких умінь.                                    

Тому хочеться привернути вашу увагу, до цих проблем і допомогти  Вам:

  • краще розуміти інтереси, можливості, переживання, вчинки ваших малят;
  • ставити до них вимоги, що відповідають їхнім силам і віку.

Зрозумійте :

  • дитині потрібні люблячі мама і тато всі 24 години на добу.
  • Не комплексуйте через те, що малюк забирає у вас весь вільний час.

Для розвитку дитині потрібно:

Максимально емоційне і позитивне, насичене  спілкування із батьками!!!

                    Дух любові й тепла, яким сповнена дитяча кімната,  позитивно впливає на здоров’я малюка.

Але надмірна любов може згубно впливати на дитину.

Найпідступніша любов – замилування, коли:

  • ви  в захопленні від кожного вчинку малюка,
  • ви не замислюєтеся над їхньою суттю та можливими наслідками.

Щоб у сім’ї не виріс егоїст:

  • Навчайте  дитину помічати поруч із собою людей, в яких теж є свої почуття, бажання, потреби, з якими слід рахуватися;

  • Будьте  мудрими з дітьми;

  • Стримуйтесь у момент негативних дитячих проявів;

  • Умійте  поглянути на проблему з позиції малюка;

  • Будуйте  рівноправні стосунки, в яких одна правда та спільне розуміння добра і зла, якими керують взаємодовіра, повага й любов;

  • При таких стосунках у сім’ї неможливе застосування «батьківської влади», що дуже часто стає нездоланним бар’єром у налагодженні взаємин із членами родини.

                                 Щоб в сім’ї панувала взаємодовіра, повага і любов                                                притримуйтеся таких рекомендацій:                

  • Заохочуйте  самостійність своєї дитини.

  • Якщо ваш  малюк потребує допомоги, створіть такі умови, щоб він сам знайшов  шляхи подолання проблемної  ситуації.

  • Не давайте готових відповідей – ваша допомога має обмежуватися натяками, навідними запитаннями.

  • Відзначайте досягнення дитини. Віддайте перевагу похвалі, а не докорам.

  • Не доповнюйте схвалення вчинків або поведінки дитиною критикою.

  • Не намагайтеся ставити перед дитиною завищені вимоги.

  • Не вимагайте від своєї дитини більше, ніж від себе.

  • Пам’ятайте, що для дитини позитивний приклад батьків значить більше за їхні повчання.

  • Створіть для дитини куточок, де буде її стіл, полички, іграшки, книжки, олівці фарби, альбоми та інші предмети, необхідні для її самостійної діяльності, гри.

  • Розповідайте дитині якнайбільше позитивного про самостійність, допитливість, а також про дитячий садочок, школу.

  • Пам’ятайте, після 20 хв. занять дитині необхідна перерва, зміна діяльності.

  • Не проводьте розвивальних занять із дитиною пізно ввечері.

  • Пам’ятайте, для продуктивності діяльності дитині необхідно спати 10 – 12 год. на добу, з урахуванням денного відпочинку ( 1- 1.5год.)

    Рекомендації практичного психолога

    Давайте правильно спілкуватися з дітьми

    «Головна думка при спілкуванні: дитина – рівна нам людина. Так просто. Але визнання цього привертає душу дорослого і дає щастя дітям»

    (С.Соловейчик)

    Будь-який сильний тиск сприймається  дитиною, як примус і викликає «ефект бумеранга» - протидію. Що ж робити? Змініть стиль свого спілкування, а саме:

    Починайте говорити з дитиною не з слова «ТИ» а з слова «Я»

    Наприклад: «Ти повинен прибрати свої іграшки» замініть на «Мені не подобається, якщо іграшки розкидані».

    На перший погляд різниці у висловлюваннях не має і ви все одно хочете щоб дитина прибрала іграшки за собою, але у відповідь на «ТИ» дитина ображається, відгороджується, а у відповідь на «Я» малюк намагається виправдати довіру дорослого і буде набагато ефективнішим тому, що воно  реалізує довіру і збереже в дитини добре самопочуття.

    Звернення з «Я» дає можливість дітям більше довідатися про нас дорослих. Часто ми відгороджуємося від дітей  панцирем «авторитету», що намагаємося удержати за будь-яку ціну. Іноді діти навіть дивуються, коли довідаються, що батько і мати щось відчувають!

    Якщо ж ви відкриті і щирі у виявленні своїх почуттів, діти стають більш щирими у виявленні своїх. Вони  починають відчувати: дорослі їм довіряють і їм теж можна довіряти.

    Висловлюйте своє почуття без наказу або догани,  залишайте  за дітьми можливість самим прийняти рішення. І тоді вони починають враховувати наші бажання і переживання.

    Щоб  успішно зробити зауваження, яке дасть результат необхідно, щоб воно містило в собі три елементи:

    1. Безоцінний опис поводження дитини: «Якщо ти усюди розкидаєш речі…»

    2. Вказівка на те яким чином поводження дитини заважає дорослим: … «я змушена піти в магазин».

    3. Характеристика почуттів, що відчуває дорослий: «… мені не подобається брати на себе цей обов’язок».

    Якщо коротко, то правильне зауваження охоплює три моменти ситуації:

    Наступні речення допоможуть вам побудувати спілкування за даною схемою:

    Якщо ти … (констатація вчинку дитини)

    Я відчуваю … (констатація ваших переживань)

    Тому що … ( констатація наслідків поводження дитини)

     

    Радості і успіху вам дорогі батьки в дійсно людських  відносинах з дітьми! До  уваги батькам гіперактивної дитини

    Як визначити гіперактивність?

    СДУГ дуже часто проявляється у віці з 2 до 3 років. Але також він може себе проявити в більш пізньому віці - в період навчання в школі, тобто у віці 6-8 років. У гіперактивних дітей виникають проблеми з навчанням і в спілкуванні з однолітками. На них не діють ні покарання, ні вмовляння. Вони немов пропускають повз вуха все те, що їм кажуть. Вони порушують встановлені батьками або навчальними закладами правила поведінки.

    Дослідження показали, що гіперактивність практично у всіх випадках супроводжується синдромом дефіциту уваги. Так у даного захворювання з'явилася власна назва - СДУГ, тобто синдром дефіциту уваги з гіперактивністю.

    Головний мозок такої дитини дуже важко сприймає інформацію - як зовнішню, так і внутрішню. Такі дітки не можуть довго концентрувати свою увагу на одному предметі і відрізняються від здорових дітей непосидючістю, неуважністю, імпульсивністю, а також невмінням контролювати свої рухи.

    Якщо вчасно не почати лікування, то є велика ймовірність того, що гіперактивній дитині буде дуже складно адаптуватися в суспільстві, а також у нього можуть виникнути проблеми з навчанням.

    До симптомів СДУГ можна віднести наступне:
    • непосидючість (дитина не може просидіти на одному місці без рухів більше 2 хвилин);
    • неуважність (дитина не в змозі концентрувати тривалий час свою увагу на одному предметі);
    • емоційна нестабільність (часті зміни настрою, плаксивість);
    • метушливість і занепокоєння;
    • проблеми зі сном (дитина довго не може заснути і часто прокидається вночі);
    • ігнорування правил і норм поведінки;
    • затримка розвитку мови.

    Що робити?
    Отже, якщо у вас зростає гіперактивна дитина і ви не знаєте, що з цим робити, то вам просто необхідно створити мікросвіт для свого чада, який матиме певні правила, дотримання яких необхідно, де він буде отримувати необхідне йому увагу від дорослих, але не шляхом покарань або криків, а нормального спілкування, яке супроводжується фізичним контактом, тобто частіше його обіймайте і гладьте по голові, особливо коли він плаче.

    В цьому мікросвіті повинні існувати всі умови для нормального існування. Запишіть його в який-небудь гурток чи спортивну секцію. Там гіперактивна дитина буде вихлюпувати свою енергію і одночасно вчитися дисципліні. Але найважливіше - це заняття повинно подобається вашому чаду.
    Також цей мікросвіт повинен бути максимально передбачуваним, спокійним і стійким для малюка.

    Повинен бути строгий режим дня, виконання якого необхідно і при якому не існує «поважних» причин, щоб його не дотримуватися.

    Крім того, ви також повинні брати активну участь в житті вашої дитини, особливо якщо він гіперактивний.

    Грайте з ним частіше, робіть разом будь-які саморобки, вам необхідно зацікавити малюка, так ви навчите його концентрувати свою увагу на чомусь одному.
    Також можна чергувати активні ігри з спокійними. Побігайте з малюком, пограйте в прядки, а потім посадіть його за стіл і помалюйте разом.

    Спробуйте на початку гри створити позитивний емоційний настрій і підтримувати його протягом всього часу взаємодії з дитиною. Сядьте поруч, не забувайте дивитися один одному в очі, щиро дивуватися, радіти, використовувати ласкаві дотики.

    Яким має бути зміст цих ігор?

    Перш за все це ігри, безпосередньо направлені на збагачення емоційних відчуттів, розраховані на те, щоб розсмішити, здивувати, заспокоїти і тому подібне.

    Наприклад, можна використовувати гру "Розкажи вірші руками", коли мама і дитина по черзі і разом намагаються різними рухами рук з використанням міміки показати зміст вірша. Або ігри на узгодженість спільних рухів типу  "Насос", "Кузня".

    Можна використовувати ігрові вправи типу "Спробуй показати, спробуй вгадати", головним змістом яких є зображення різних предметів і дій з ними (наприклад, з'їсти кислий лимон, морозиво, що тане, підняти важку валізу та ін.). 

    Ці вправи не лише збагатять дитину всілякими емоційними відчуттями, але і сприятимуть розвитку уяви. Дуже корисно також спільне вигадування казок, віршів, розповідей.

    Оскільки для гіперактивних дітей характерні деякі порушення уваги і самоконтролю, Важливо проводити з ними прості ігри на розвиток даних функцій, наприклад "Лабіринт", "Що змінилося", "Чим схожі, чим відрізняються", "Знайди "зайве" та ін.

    Для впорядкування реакції при сприйнятті інструкцій і розвитку умінь утримувати ціль підійдуть ігри типу "Встигай". Вміст гри зводиться до того, що дорослий домовляється з дитиною про те, що буде, припустимо, називати цифри, а той повинен стежити і сказати "Стоп", якщо виголошена обумовлена цифра, наприклад "7". Можна ускладнювати правила: "Стоп" говорити лише в тому випадку, якщо перед цифрою "7" називалася цифра "6". Підтримати інтерес дитини до даної гри можна, замінивши слуховий матеріал на зоровий. За цим же принципом побудовані ігри "Не наслідуй", "Так і ні" не говорити", "Підлога, ніс, стеля", в яких передбачені правила обмеження деяких дій дитини.

    Спільна діяльності з дитиною, особливо значима, оскільки допомагає зняти напругу як у дитини, так і в дорослого, наблизити їх один до одного, відчути бажання і потреби один одного – одним словом, налагодити нормальне емоційно- насичене життя дитяти в сім'ї.

    Деякі прийоми поведінки  дітей з гіперактивністю можна звести до наступних:

    1.    У своїх стосунках з дитиною дотримуйтеся «позитивної моделі». Хваліть її, коли вона цього заслужила, підкреслюйте успіхи. Це зміцнює впевненість дитини у власних силах, підвищує її самооцінку.

    2.   У вихованні необхідно уникайте крайнощів - надмірної суворості і надмірного потурання. Чітко поясніть дитині правила поведінки в різних ситуаціях.

    3.   Заохочуйте дитину в кожному випадку, коли їй вдалося довести розпочату справу до кінця. На прикладі відносно простих справ вчіть її правильно розподіляти сили.

    4.   Дуже важливим є емоційний і фізичний контакт. Треба обійняти, приголубити, погладити, заспокоїти у важких ситуаціях - і неконтрольовані емоції та м'язова напруга почнуть спадати.

    5.  Дотримуйтеся вдома чіткого розпорядку дня. Це діє на суперактивну дитину заспокійливо. Оскільки їй через свою імпульсивність важко миттю переключитися з одної справи на іншу, бажано попередити її заздалегідь, а ще краще - виставити будильник чи таймер.

    6.  Оберігайте дітей від перевтоми, що пов'язана з надлишковою кількістю вражень (телевізор, комп'ютер), уникайте місць з підвищеним скупченням людей (магазинів, базарів).

    7. Залучайте і заохочуйте дитину до пасивних ігор, що вимагають концентрації уваги (лото, доміно, розмальовування, ліплення, читання тощо). Ці заняття дають змогу розслабитися, що надзвичайно важливо для гіперактивної дитини.

    8.   Дайте дитині можливість витрачати надлишкову енергію. Корисними є щоденна фізична активність на свіжому повітрі, тривалі прогулянки, біг, спортивні заняття, ігри. Але й тут запобігайте перевтомі, яка переростає у гіперактивність. Крім того, таким дітям не слід брати участь у командних, іграх, де задіяні сильні емоції (футбол, баскетбол, естафети тощо).

    9.  Продумуйте раціон дитини, віддавайте перевагу правильному харчуванню з достатнім вмістом вітамінів і мікроелементів. Дитина має вживати якомога менше смаженого, гострого, соленого, копченого, більше - вареного, тушкованого, свіжих овочів і фруктів. Якщо дитина не хоче їсти - не примушуйте її!

    10.  Дитина повинна мати свою кімнату або свій куточок для ігор, навчання, де вона може усамітнитись. Оформлюючи дитячу кімнату чи куточок, уникайте яскравих кольорів, ламаних ліній. На робочому столику не має бути предметів, що відволікають увагу, адже малюк самотужки не може досягти того, щоб його нічого не відволікало. Столик має міститися якомога далі від телевізора, дверей, різного роду шуму. Його непосидючість є реакцією на зовнішні подразники, отже їх треба мінімізувати.

    11.  Не забувайте говорити дитині, як сильно ви її любите.

    Важливим є і те, як харчується дитина

    Дієтичні дослідження показують, що гіперактивні діти споживають великі кількості солодощів і цукру. Надлишок глюкози, відсутність збалансованої дієти часто призводить до аномального процесу метаболізму у дітей. Експерти рекомендують аналізувати продукти харчування, які їдять ваші діти, щоб з’ясувати, чому деякі з них провокують розвиток гіперактивності, роблячи дитини примхливим і дратівливим.

    Зрозумійте, що для зростаючого організму вкрай важливо отримувати всі необхідні вітаміни і мінерали.

    Для початку слід збільшити кількість Омега-3 жирів в раціоні дитини. Омега-3 мають заспокійливий ефект для багатьох дітей з синдромом гіперактивності.

    А відсутність у харчуванні корисних речовин негативно позначаються на розвитку мозкових структур, стан пам’яті, рівні запам’ятовування, уваги та інше.

    Необхідно включати в раціон харчування дитини свіжі овочі, знежирені або нежирні кисломолочні продукти (йогурт, кефір, сир), сири, приготовані зі знежиреного молока. Зменшити споживання цукру можна, запропонувавши дитині свіжі, заморожені або сушені фрукти або ягоди.

     

    Печива краще замінити крекерами з цільнозерновий борошна, збільшити споживання каш із злаків.

     

    З традиційних солодощів можна залишити темний шоколад, він містить менше цукру, ніж молочний.

    Це дозволить знизити рівень адреналіну і норадреналіну в крові, які роблять дітей нервовими і схвильованими. Морозиво краще вибирати ванільне, оскільки цей компонент відомий своїми заспокійливими властивостями.

    Консультація психолога

    Соромязлива дитина

         Одна з розповсюджених проблем, з якою зіштовхуються батьки – це дитяча сором’язливість. Що роботи, коли дитина не відповідає на запитання дорослих або при знайомстві з новими дітьми, опустивши голову, мовчить?

          Звичайно дівчата більш сором’язливі ніж хлопчики, а первістки більш сором’язливі, ніж інші діти в родині. Уже до семи років «нормальна» сором’язливість у хлопчиків проходить, а дівчаткам приходиться «виліковуватися» від неї трохи довше.

    Як треба поводитися у таких випадках?

    • поводження дитини,
    • почуття дорослого,
    • наслідки поводження дитини для дорослих.
    • Тобто підйом в 7:00, туалет, умивання, чищення зубів, сніданок, заняття.
    • Увечері в 9:00 – 9.30 потрібно лягати спати,
    • перед сном за годину обов'язково виключаються активні ігри, гучна музика - загалом, все, що дратує і збуджує нервову систему.
    • Купаємося, п'ємо кефір, читаємо казку і лягаємо спати.
  • Бути дуже делікатним з дитиною і не розчаровуватися в ній.

  • Не відкидати її і не використовувати авторитарний метод виховання.

  • Не перетворювати дитину в Попелюшку.

  • Усе роботи так, щоб Ваше маля не почувало себе незахищеним і залежним від вас.

  • Гасити тривогу з будь-якого приводу.

  • Підвищувати рівень самооцінки дитини.

  • Учити, щоб вона поважала себе. Хвалити її і роботи їй компліменти.

  • Формувати впевненість у собі.

  • Допомогти  дитині усвідомити все те, в чому вона набагато перевершує своїх однолітків, і цією сильною стороною зрівноважити свої недоліки.

  • Учити дитину йти на розумний ризик, уміти переносити поразки.

  • Тренуватися з нею в навичках спілкування.

  • Будь-якими способами заохочувати дитину гратись зі своїми однолітками.

  • Допомоги дитині знайти такого друга, котрий захищав би її в середовищі однолітків.

  • Не порівнювати зовнішній вигляд дитини з іншими, більш гарненькими дітьми і не оцінювати достоїнства дитини за шкалою краси.

  • Не критикувати вголос розум Вашої дитини. І взагалі… менше критикувати.

  • Не створювати такі ситуації,  у  яких  вона  відчула  б себе неповноцінною і була об’єктом навіть самих невинних жартів і глузувань.

  • Дитина повинна відчувати, що вона неповторна.

  • Бути ніжним з дитиною.

  • Співчувати їй.

  • Підтримувати її.

  • Зробити так, щоб місток довіри міцно з’єднав би Вас і Вашу дитину.

     

     

     

     

     

     

    Консультація психолога

     

    Сором’язлива

     

     

    дитина

     

     

         Одна з розповсюджених проблем, з якою зіштовхуються батьки – це дитяча сором’язливість. Що роботи, коли дитина не відповідає на запитання дорослих або при знайомстві з новими дітьми, опустивши голову, мовчить?

          Звичайно дівчата більш сором’язливі ніж хлопчики, а первістки більш сором’язливі, ніж інші діти в родині. Уже до семи років «нормальна» сором’язливість у хлопчиків проходить, а дівчаткам приходиться «виліковуватися» від неї трохи довше.

    Як треба поводитися у таких випадках?

    ·         Бути дуже делікатним з дитиною і не розчаровуватися в ній.

    ·         Не відкидати її і не використовувати авторитарний метод виховання.

    ·         Не перетворювати дитину в Попелюшку.

    ·         Усе роботи так, щоб Ваше маля не почувало себе незахищеним і залежним від вас.

    ·         Гасити тривогу з будь-якого приводу.

    ·         Підвищувати рівень самооцінки дитини.

    ·         Учити, щоб вона поважала себе. Хвалити її і роботи їй компліменти.

    ·         Формувати впевненість у собі.

    ·         Допомогти  дитині усвідомити все те, в чому вона набагато перевершує своїх однолітків, і цією сильною стороною зрівноважити свої недоліки.

    ·         Учити дитину йти на розумний ризик, уміти переносити поразки.

    ·         Тренуватися з нею в навичках спілкування.

    ·         Будь-якими способами заохочувати дитину гратись зі своїми однолітками.

    ·         Допомоги дитині знайти такого друга, котрий захищав би її в середовищі однолітків.

    ·         Не порівнювати зовнішній вигляд дитини з іншими, більш гарненькими дітьми і не оцінювати достоїнства дитини за шкалою краси.

    ·         Не критикувати вголос розум Вашої дитини. І взагалі… менше критикувати.

    ·         Не створювати такі ситуації,  у  яких  вона  відчула  б себе неповноцінною і була об’єктом навіть самих невинних жартів і глузувань.

    ·         Дитина повинна відчувати, що вона неповторна.

    ·         Бути ніжним з дитиною.

    ·         Співчувати їй.

    ·         Підтримувати її.

    ·         Зробити так, щоб місток довіри міцно з’єднав би Вас і Вашу дитину.

    Консультація психолога

    Дефіцит батьківської любові

    Родина  була й залишається головним осередком становлення й розвитку дитини. Саме ви, батьки:

    ·         вводите малюка у світ  людських взаємин;

    ·         вчите  відрізняти добро від зла;

    ·         жити серед однолітків.

    Стосунки в сім’ї – це зразок для дітей, які в ній виховуються

    Майже весь досвід життя в суспільстві дошкільник здобуває у родинному колі через наслідування старших. У цьому  віці наслідування підкріплюється загостреним  бажанням дитини чинити так, як мама, тато або інші члени сім’ї. Ви всі  хочете  гарно виховати своїх  малят, але самого лише бажання замало. Для цього потрібні знання!

    У наш час вам, шановні батьки, зайнятим професійною діяльністю, заклопотаним матеріальним забезпеченням сім’ї, бракує часу:

    ·         для систематичного спостереженням за дитиною,

    ·         для глибокого вивчення її розвитку.

    Мене дуже непокоїть дефіцит батьківської любові, що спостерігається, нажаль, із перших років життя дитини.

    Симптоми цієї хвороби такі:

    ·         дитина часто сумує, вередує або без причини галасує;

    ·         навмисно робить дурниці чи ж просто порушує правила;

    ·         часто хворіє.

    Нажаль, трапляється так, що:

    ·         ви не вмієте і не  визнаєте за потрібне показувати дитині свою любов,

    ·         не визнаєте значущість таких стосунків,

    ·         не прагнете  набути таких умінь.                                    

    Тому хочеться привернути вашу увагу, до цих проблем і допомогти  Вам:

    ·         краще розуміти інтереси, можливості, переживання, вчинки ваших малят;

    ·         ставити до них вимоги, що відповідають їхнім силам і віку.

    Зрозумійте :

    ·         дитині потрібні люблячі мама і тато всі 24 години на добу.

    ·         Не комплексуйте через те, що малюк забирає у вас весь вільний час.

     

    Для розвитку дитині потрібно:

    Максимально емоційне і позитивне, насичене  спілкування із батьками!!!

                        Дух любові й тепла, яким сповнена дитяча кімната,  позитивно впливає на здоров’я малюка.

    Але надмірна любов може згубно впливати на дитину.

     

    Найпідступніша любов – замилування, коли:

    ·         ви  в захопленні від кожного вчинку малюка,

    ·         ви не замислюєтеся над їхньою суттю та можливими наслідками.

    Щоб у сім’ї не виріс егоїст:

    ·         Навчайте  дитину помічати поруч із собою людей, в яких теж є свої почуття, бажання, потреби, з якими слід рахуватися;

    ·         Будьте  мудрими з дітьми;

    ·         Стримуйтесь у момент негативних дитячих проявів;

    ·         Умійте  поглянути на проблему з позиції малюка;

    ·         Будуйте  рівноправні стосунки, в яких одна правда та спільне розуміння добра і зла, якими керують взаємодовіра, повага й любов;

    ·         При таких стосунках у сім’ї неможливе застосування «батьківської влади», що дуже часто стає нездоланним бар’єром у налагодженні взаємин із членами родини.

                                     Щоб в сім’ї панувала взаємодовіра, повага і любов                                                притримуйтеся таких рекомендацій:                

    ·         Заохочуйте  самостійність своєї дитини.

    ·         Якщо ваш  малюк потребує допомоги, створіть такі умови, щоб він сам знайшов  шляхи подолання проблемної  ситуації.

    ·         Не давайте готових відповідей – ваша допомога має обмежуватися натяками, навідними запитаннями.

    ·         Відзначайте досягнення дитини. Віддайте перевагу похвалі, а не докорам.

    ·         Не доповнюйте схвалення вчинків або поведінки дитиною критикою.

    ·         Не намагайтеся ставити перед дитиною завищені вимоги.

    ·         Не вимагайте від своєї дитини більше, ніж від себе.

    ·         Пам’ятайте, що для дитини позитивний приклад батьків значить більше за їхні повчання.

    ·         Створіть для дитини куточок, де буде її стіл, полички, іграшки, книжки, олівці фарби, альбоми та інші предмети, необхідні для її самостійної діяльності, гри.

    ·         Розповідайте дитині якнайбільше позитивного про самостійність, допитливість, а також про дитячий садочок, школу.

    ·         Пам’ятайте, після 20 хв. занять дитині необхідна перерва, зміна діяльності.

    ·         Не проводьте розвивальних занять із дитиною пізно ввечері.

    ·         Пам’ятайте, для продуктивності діяльності дитині необхідно спати 10 – 12 год. на добу, з урахуванням денного відпочинку ( 1- 1.5год.)

    ·          

    Консультація психолога 

    Чи задоволені ви поведінкою своєї дитини?

     

    Практично немає батьків, які були б повністю задоволені поведінкою своєї  дитини. Ви часто говорите  про те, що ваша дитина через міру тривожна чи агресивна, чи вперта.

    Перш за все потрібно знати, що деякі труднощі в поведінці дітей мають віковий характер і пов’язані з кризою розвитку 6-7 років. Вікові  кризи (1,3,7років…) говорять про те, що в дитини нормальний психічний  розвиток і вона переходить на новий віковий етап. 

    Кожен віковий період  супроводжується своїми особливими труднощами в вихованні дітей, так як зміна виховних впливів, які ми застосовуємо до дитини, не встигає за швидкими змінами її особистості.

    Але це не значить, що всі діти будуть себе однаково поводити під час кризи. 

    Всі люди різні і діти також!

    Індивідуальні відмінності залежать від спадковості і соціального оточення та виховання (сім’я, близьке оточення).

    Кожна дитина для  батьків – це індивідуальність, неповторна особистість.

    У дитини дошкільного віку відбуваються зміни в характері і поведінці, починає вередувати, а головне  починає орієнтуватися в своїх почуттях і переживаннях. 

    Через це в дитини виникає нове ставлення до себе, формується самооцінка.

    Батьки не встигають перебудуватися на другу систему відносин з дитиною, не враховують змін в її розвитку, стикаються з серйозними труднощами в її розвитку.

    Дуже складним на цьому етапі є визначення відхилення поведінки через кризу чи через патологію розвитку.

    Порушення в поведінці дитини  обумовлені, як правило, двома факторами:

    ·         неправильним вихованням

    ·         незрілістю нервової системи.

     Останній фактор часто недооцінюється батьками, в результаті виховний вплив виявляється безрезультатним, а часто і шкідливим.

    Тому дуже важливо  розібратися в причинах  поганої поведінки дитини і тільки потім її виправляти.

    Ще один важливий момент!

    Ви, шановні дорослі, самі того не підозрюючи, переносите свої емоційні проблеми на дитину. 

    Наприклад, дитина може мати високу тривожність внаслідок того, що мама має підвищену тривожність.

    Не даремно говорять, що поведінка дитини -  це дзеркальне відображення поведінки їх батьків.

    Тож перед тим, як робити дитині зауваження, дорогі батьки, подивіться на свою поведінку зі сторони.

    Удачі вам!

     

     


     


    Діти з розладамиаутичного спектрасуттєво вирізняютьсяяк від дітей знормальним типомрозвитку, так і віддітей, які маю...Головна відмінність полягає у тому, що в аутичнихдітей несформовані соціальні якості, які у звичайнихдітей, або осіб буд...Другою типовою відмінністюаутичних осіб є особливостісприймання ними навколишньоїдійсності, яка уявляється їмрозмаїття...Умова продуктивного контакту заутичною дитиною – уважність до неї,здатність помічати, які стимули іззовнішнього світу п...Гра – це діяльність,спрямована на отриманняемоційного задоволеннячерез здійсненняактивних фізичних чирозумових зусиль...ОСОБЛИВОСТІ ІГРОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДИТИНИ З АУТИЗМОМ: найчастіше аутична дитина грає з власнимивідчуттями: її гра націлена ...Для дітей з аутизмомгра – це можливий спосібдопомогти перейти відсамозанурення до реальноївзаємодії з іншими людьми,з...З метою розвитку ігрової діяльності дітей зрозладами аутичного спектра можнавиокремити декілька рівнів в освоєнні дитино...РІВЕНЬ 1. НАЛАГОДЖЕННЯ КОНТАКТУПочатковий етап спрямований наосвоєння дитиною стереотипузаняття. Дорослий часто змушени...РИТМІЧНА ГРА «ГОРІШКИ».Вірш ДіїРаз, два, три,Дули дмухали вітри.Дули дмухали щосилиІ горіхів натрусили.Натрусили так...РІВЕНЬ 2. НАСЛІДУВАННЯНаступний етап спрямований назасвоєння дитиною простих дій знаслідування. На цьому етапі дитина с...«Я І ТИ»Вірш ДіїРаз, два, триПодивись та роздивисьДе тут ЯА де тут ТиПедагог допомагає дитинівикористовувати вказів...РІВЕНЬ 3. ІГРИ ЗА ПРАВИЛАМИНа складнішому етапі дитина готовавиконувати прості дії по проханню педагога,це допомагає вв...«ПАРУѻ³рш ДіїВітер по морю гуляє,Вітер парус надуває,Парус /Настю/ накриває.Раз, два, три – лети!Ведучий тримає з ...РІВЕНЬ 4. СЮЖЕТНО-РОЛЬОВІ ІГРИНа цьому етапі дітизасвоюють зміст ігор та їхпорядок, у них з’являєтьсяможливість виявит...РІВЕНЬ 4. СЮЖЕТНО-РОЛЬОВІ ІГРИНа цьому етапі дітизасвоюють зміст ігор та їхпорядок, у них з’являєтьсяможливість виявит...В заняття можна також включити іншіігри, котрі допоможуть у вирішенні тихчи інших задач для конкретної групидітей. Крім...ігри для дітей з аутизмомРІВЕНЬ 4. СЮЖЕТНО-РОЛЬОВІ ІГРИНа цьому етапі дітизасвоюють зміст ігор та їхпорядок, у них з’являєтьсяможливість виявит...“ЗАЙЧИКИ”Вірш ДіїЗайчики стрибали на лісній галявині,Ось так, ось так, зайчики стрибали.Зайки сіли у кружечки,Разом...В заняття можна також включити іншіігри, котрі допоможуть у вирішенні тихчи інших задач для конкретної групидітей. Крім...ігри для дітей з аутизмом

 

 

 

 

 

 

Особливості стилю поведінки із сором’язливими дітьми:

· Розширюйте коло знайомих своєї дитини, частіше запрошуйте до себе друзів, беріть дитину в гості до знайомих людей.

·  Не варто постійно турбуватися про дитину, прагнути оберігати її від небезпек, в основному придуманих вами, не намагайтеся самі зробити все за дитину, запобігти новим ускладненням, дайте їй певну міру волі і відкритих дій.

·  Постійно зміцнюйте в дитині впевненість у собі, у власних силах.

· Залучайте дитину до виконання різних доручень, зв’язаних із спілкуванням, створюйте ситуації, в яких сором’язливій дитині довелося б вступити в контакт з «чужим» дорослим. Наприклад: «Треба довідатися, про що ця цікава з чудовими картинками. Давайте запитаємо в бібліотекаря і попросимо дати її нам подивитися». Звичайно в такій ситуації «вимушеного спілкування дитина спочатку на стільки, що вітається тільки пошепки, відводячи очі, і не відриваючись від руки матері. Зате , ідучи, прощається голосно й чітко, іноді навіть посміхається.

Кілька порад батькам замкнутих дітей:

· Розширюйте коло спілкування вашої дитини, знайомте її з новими людьми.

· Підкреслюйте переваги і користь спілкування, розповідайте дитині, що нового й цікавого ви довідалися, а також, яке задоволення ви одержали, спілкуючись з тією чи іншою людиною.

·  Прагніть самі стати для дитини прикладом людини, що ефективно спілкується.

Пам'ятка для батьків агресивних дітей

 

В основі плідного партнерства «батько-дитина» (а дитячо-батьківські відносини і є партнерські) лежать кути чотирикутника:

1. душевна теплота 

2. прищеплення почуття власноі гідності

3. взаємна повага

4. чіткі правила

При гармонійному дотриманні цих граней дитина може вирости повноцінною психологічно здорової особистістю.

Дитяча агресія  - найбільш часто викликає тривогу у педагогів і батьків. У поведінці і вчинках дитини батьків дуже часто хвилюють реакції непослуху. Варто відзначити, що і в такій проблемі можна знайти позитивну сторону: дитина відкрито виявляє наявність опрацьованою проблеми, а значить є можливість вжити заходів. Агресією і «поганою» поведінкою дитина привертає до себе увагу.

Про агресивному і неслухняного поведінці варто знати наступне: 

· Завжди мають причину, найчастіше в стилі дитячо-батьківських відносин

·  Є для дитини засобом для отримання чого-небудь, будь то увагу батьків, допомога чи елементарна ласка

·         Є при цьому сигналом внутрішнього дискомфорту

Що потрібно знати про причини неслухняного й агресивного поводження дитини: 

1. У більшості випадків дитина неслухняний і агресивний, так як він -

А. ображений на себе за яку-небудь невдачу чи неуспішність. Дитяча неуспішність у якій-небудь області (успішність у школі, стосунки з однолітками та ін) - це одна з причин агресії

Б. ображений на значущих дорослих через неуважність з їхнього боку. Часто дитини і балують, і грають з ним, проте увагу для дитини - це емоційний комфорт і душевне тепло. Запитайте, ніж засмучений ваша дитина, поговоріть з ним, обійміть його. Йому дуже важлива ваша підтримка і схвалення у всьому, особливо що стосується дітей дошкільного та молодшого шкільного віку - батьки і педагоги, їх думка є для них основними критеріями.

2. Холеричний темперамент (імпульсивні, дратівливі діти), особливості нервової системи

3. Ні знань, як реагувати у складних ситуаціях

4. Захист від відбуваються неприємних подій

5. Наслідування поведінки однолітків

6. Агресивна поведінка в сім'ї і у відносинах батьків

Ці причини можуть також бути причинами яскравих спалахів агресивності і непослуху , коли дитина некерований і впадає в лють. Звичайно ж, якщо з дитиною таке відбувається, значить, він відчуває внутрішній дискомфорт, викликаний вищевказаними причинами.
Що потрібно знати про шкідливість, упертості і негативизме (відмову виконувати будь-які правила): 

·         Вони проявляються як цілком закономірне явище у дітей 6-7 років, так як вони пізнають світ і хочуть стати більш самостійними.

·         Є в будь-якому випадку реакцією на дорослих, не маючи відношення до діяльності, виконуваної дитиною (будь то небажання зав'язувати шнурки, обідати чи йти в дитячий сад). Негативізм і впертість - це «обмацування кордонів» у відносинах з дорослими, одна з форм пізнання світу. Дуже важливо не упустити цей момент і проявити наполегливість, щоб дитина знайшла для себе ці межі.

Як реагувати на вперте поведінку? (Якщо поведінка дитини не пов'язано із заходами безпеки (користування побутовою технікою, електроприладами і складною технікою та ін)

- Головне - проявити терпимість і спокій в поясненні дитині що добре і що погано, в цей період дуже важливо закласти уявлення про нормах поведінки. Не кричіть, а пояснюйте доступним для дитини мовою;

- погоджуйтеся з тим, що вам не подобається («не чисто зуби", "не обідай», «не йди в садок»). Більше шансів, що за відсутності «не» - висловлювань і докорів дитина виконає ваше прохання;

- в ситуації неодобряемого вами вибору спробуйте погодитися з вибором дитиною, покажіть йому, що поважаєте його думку. Можливо, він, не вміючи користуватися наданою свободою, звернутися до вас за допомогою, і ви допоможете зробити йому розумний вибір.

- не забувайте давати сигнал про те, що поведінка вам неприємно, не подобається і ви не схвалюєте його

- Пояснюйте неприйнятність такої поведінки

Як не можна реагувати на агресію і непослух? 

·    Агресією по відношенню до дитини, словесної і фізичної

·    Покараннями в жорсткій формі

·    Заборонами

·     Погрозами

·     Криками

 

Нема жодної дитини, яка коли б не будь не була розсердженою, але що ви зазвичай робите, щоб заспокоїти її?

Ми всі розуміємо, що необхідно залишатись спокійним, м’яко вести діалог з дитиною. Та це працює не завжди. Тоді батьки можуть переходити до покарань чи підвищувати голос. Ні батьки, ні діти від цього не стають спокійнішими. Наступного разу, все повториться, і обійтися вже без покарань чи підвищеного голосу зазвичай не вдасться.

Я гадаю, що наступні поради вам допоможуть та привнесуть в ваше з дитиною життя більше спокійних днів.

 

Тепер, залежно від того, наскільки дитина гнівається, настільки швидко вам необхідно буде її обійняти. Першою реакцією у дитини може бути – відштовхнути вас. Не дозволяйте їй зробити це. Скажіть щось ніжне та лагідне, що ви завжди використовуєте у вашому спілкуванні з дитиною, не перестаючи обіймати її.  Проте, ця техніка може не спрацювати з деякими дітьми, які просто не люблять обійми, або якщо у вас в сім’ї це не прийнято. Звичайно, ви можете спробувати та привчити дитину до обійм, але якщо це важко, не треба примушувати. В такому разі рекомендую вам ознайомитися с наступними порадами.

 

Увімкніть заспокійливу музику і попросіть дитину посидіти і послухати її деякий час. Ви можете почути  деякі сердиті та емоційні слова про те, як дитина ненавидить цю музику чи не хочу її слухати, але просто скажіть їй, що це допоможе відчути себе краще. Саме так – «це допоможе тобі відчути себе краще». Я вважаю, що це не обов’язково повинна бути класична музика або лаундж, оберіть ту музику, яка буде до душі вашій дитини, але обов’язково вона повинна бути в спокійному, повільному ритмі. Також це можуть бути дитячі пісенькі зі зрозумілими веселими словами. Вам потрібно «заморозити» гнів і перевести думки на щось інше.

 

Зробіть щось абсолютно божевільне і змусьте їх сміятися.  Це дійсно важко залишатися сердитими під час сміху. Багато батьків підтверджували те, що змусити дитину сміятися набагато легше, ніж продовжувати вмовляти дитину заспокоїтися. Одна мати, розповідала, що говорила дитині, що коли вона сердиться, вона схожа на маленького пінгвіна. Після чого дитина завжди сміялась. Знайдіть саме те, що вашу дитину примушує посміхатися.

 

 Глибоке дихання використовують для багатьох речей: від контролю болю до техніки релаксації. На цей раз ви намагаєтеся змусити дитину відпочити. Переконайтеся, що ви залишаєтеся спокійними і дихайте разом з дитиною. Дозвольте їй знати, що ви знаєте, як почуватися себе сердитим і м'яко пояснюйте, що як тільки дитина заспокоїться, вона зможе розповісти, чому вона засмучена чи що саме її розлютило, але поки вона не заспокоїться, ви не зможете повністю зрозуміти, що відбувається.

 

Почніть з мильних бульбашок біля вашої дитини. Якщо ви їх будете дути прямо на дитину, то, швидше за все, це буде дратувати ще більше. Бульбашки настільки безтурботні і легкі, що дитині важко залишитися неспокійною, поглядаючи на них. Якщо у вас є дитина, яка має тенденцію сердитись, я заохочую вас тримати поряд мильні бульбашки. Якщо ви вдома та маєте час креативити, ви можете використати пусту тубу з паперових рушників та мильну воду. Це дійсно легко зробити, і активність змінить свій настрій за дуже короткий проміжок часу.

 

Дотик близької людини заспокоює дитину і дає їй знати, що ви поруч та підтримуєте. Акуратно проведіть рукою вперед і назад по спині і плечах. Ця дія повинна полегшити напругу, яку дитина відчуває, коли вона гнівається, і вона може заспокоїтися, щоб спокійно пояснити вам, що не так. Не забудьте уважно послухати, щоб ви могли уникнути гніву наступного разу.

 

Я запевняю вас, що використовуючи вищенаведені поради, з кожним разом, ваша дитина буде ставати більш спокійною та з часом, вона навчиться не гніватися, а спокійно пояснювати те, що її розлютило. Адже кожен з нас знає, що розлюченість – дуже втомлює, а ще більше – коли вас в цей момент не розуміють. Намагайтеся кожного разу зрозуміти та почути свою дитину.

 

Шановні батьки! З метою профілактики та захисту дітей від шантажу в цифровому просторі, сексуального насильства та експлуатації Ви можете переглянути разом з дітьми відеоролик Stop Sexting, що носить соціально значимий, некомерційний, характер.

Посилання:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS10825.html

19 січня 2019 року в Україні набув чинності Закон України"Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)"

Що таке булінг і хто може стати його жертвою?

Булінг — те ж саме, що цькування. Слово походить від англійського дієслова to bully — знущатись, залякувати. Згідно із законом, булінг стосується тільки учасників освітнього процесу — школярів та вчителів. Жертвою булінгу може стати як учень, так і вчитель. Але в законі вказано, що принаймні один з учасників конфлікту має бути неповнолітнім. Якщо вчитель цькує вчителя — це булінгом не вважається.

А якщо дитину принижують у соцмережах?

Щоб дії вважались булінгом, не обов’язково ображати жертву в реалі. Людина також може заявити про булінг, якщо їй надсилають образливі повідомлення в соцмережах.

Але тут у законі є протиріччя. Коли діти перебувають за межами закладу освіти — на власному подвір’ї чи в інтернеті, формально вони вже не є учасниками освітнього процесу. А значить, суд може вирішити, що про булінг не йдеться.

Якщо мою дитину цькують, що робити?

Батьки жертви булінгу повинні написати заяву на ім’я керівника або засновника закладу освіти. Також заяву може написати вчитель, якщо його цькує учень.

Що буде після цього?

Директор закладу освіти має скликати комісію з булінгу і викликати поліцію. Поліцейські складають протокол про адміністративне порушення. Далі рішення прийматиме суд. Загалом, процедура аналогічна тій, коли притягують до відповідальності за дрібне хуліганство та за ухилення батьків від виконання своїх обов’язків.

Інформація про подання, розгляд і реагування на такі заяви має публікуватись на сайті закладу освіти. Чи ефективно реагують у освітньому закладі на заяви про булінг — перевірятиме освітній омбудсмен.

Як довести, що це булінг, а не сварка? Це складно?

Щоб винного притягнули до відповідальності, треба довести:

  • що людину цькували психологічно, фізично, економічно чи в сексуальному плані;
  • що це не поодинокий випадок, а відбувалось систематично;
  • що жертва булінгу зазнала шкоди — психічної або фізичної, тобто відчувала страх, приниження, тривогу, була соціально ізольована.

Бувають і інші форми цькування, які важко довести. Наприклад, бойкот, косі погляди, розповсюдження пліток чи навіть цілеспрямоване затягування відповіді на питання. Щоб довести, що це був булінг, треба долучити свідків або надати фото- чи відеодокази.

Які штрафи заплатить агресор, якщо суд погодиться, що це булінг?

За цькування можуть стягнути від 850 до 1700 гривень (або засудити до громадських робіт від 20 до 40 годин).

А якщо кривдник продовжуватиме робити те саме?

Якщо протягом року після того, як людину оштрафували, вона знову буде цькувати свою жертву, кривднику доведеться заплатити вже від 1700 до 3400 гривень (або громадські роботи від 40 до 60 годин). Такий самий штраф загрожує людям, які займались груповим цькуванням.

А хто платитиме штраф за малолітніх?

За неповнолітніх будуть розраховуватись їхні батьки або опікуни.

А якщо булінгу сприяли педагоги?

Педагогів, керівника або засновника закладу освіти можуть покарати, якщо вони були свідками цькування, але нічого не робили, щоб йому запобігти. У цьому випадку передбачено штраф у розмірі від 850 до 1700 гривень або виправні роботи на термін до одного місяця з відрахуванням 20 відсотків від зарплати.

ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ БАТЬКИ?

Батьки дошкільнят, школярів та студентів мають право отримувати інформацію про надання соціальних та психолого-педагогічних послуг жертвам цькування, свідків булінгу чи самих агресорів.

Вони можуть подавати керівництву або засновнику закладу освітизаяву про випадки цькуваннястосовно дитини або будь-якого іншого учасника освітнього процесу.

А такожвимагати повного та неупередженого розслідуваннявипадків булінгу.

Але при цьому батькизобов'язані сприяти у проведенні розслідуваннящодо випадків цькування івиконувати рішення та рекомендаціїкомісії з розгляду випадків булінгу в закладі освіти.

ВАЖЛИВО: Запам'ятайте, що батьки теж є учасниками освітнього процесу, тому їх теж захищає цей закон.

ХТО ЗАХИСТИТЬ ВІД ЦЬКУВАНЬ УЧИТЕЛІВ?

До прав педагогів та інших залучених в освітній процес людей додали захист від цькування, будь-яких форм насильства та експлуатації, дискримінації за будь-якою ознакою, пропаганди та агітації та від речей, які шкодять здоров'ю.

Тому вчителі, вихователі, няні, бібліотекарі, педагоги, доценти, професори і так далі підпадають під захист цього закону.

Вони теж можутьзвернутися і поскаржитися на цькування з боку дітей, батьків, колег чи керівництва.

ХТО КОНТРОЛЮВАТИМЕ СИТУАЦІЮ, ЩОБ ПРОТИДІЯТИ БУЛІНГУ?

Контролювати виконання плану заходів щодо запобігання та протидії цькуванню у садках, школах, училищах та вишах має засновник закладу або уповноважена ним людина.

Він має сприяти створенню безпечного освітнього середовища в закладі освіти таробити все, щоб учні чи студенти, які були агресорами, жертвами чи свідками цькувань отримували соціальні та психолого-педагогічні послуги.

Керівник закладу освіти має:

· враховувати пропозиції територіальних органів (підрозділів) Нацполіції, МОЗу, Мін'юсту, служб у справах дітей та центрів соцслужб для сім’ї, дітей та молоді;

· розглядати заяви про випадки булінгу (цькування) здобувачів освіти, їхніх батьків, законних представників тощо та вирішувати, чи треба проводити розслідування;

· забезпечуватисоціальні та психолого-педагогічніпослуги здобувачам освіти, яких цькували, які цькували або які стали свідками булінгу.

· повідомляти Нацполіції та службі у справах дітей про булінг у закладі освіти.

А засновник закладу освіти має розглядати скарги про відмову у реагуванні на заяви про цькування.

Випадків булінгу в закладі не було

Шановні батьки! З метою профілактики та захисту дітей від шантажу в цифровому просторі, сексуального насильства та експлуатації Ви можете переглянути разом з дітьми відеоролик Stop Sexting, що носить соціально значимий, некомерційний, характер.

Посилання:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS10825.html

19 січня 2019 року в Україні набув чинності Закон України"Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)"

Що таке булінг і хто може стати його жертвою?

Булінг — те ж саме, що цькування. Слово походить від англійського дієслова to bully — знущатись, залякувати. Згідно із законом, булінг стосується тільки учасників освітнього процесу — школярів та вчителів. Жертвою булінгу може стати як учень, так і вчитель. Але в законі вказано, що принаймні один з учасників конфлікту має бути неповнолітнім. Якщо вчитель цькує вчителя — це булінгом не вважається.

А якщо дитину принижують у соцмережах?

Щоб дії вважались булінгом, не обов’язково ображати жертву в реалі. Людина також може заявити про булінг, якщо їй надсилають образливі повідомлення в соцмережах.

Але тут у законі є протиріччя. Коли діти перебувають за межами закладу освіти — на власному подвір’ї чи в інтернеті, формально вони вже не є учасниками освітнього процесу. А значить, суд може вирішити, що про булінг не йдеться.

Якщо мою дитину цькують, що робити?

Батьки жертви булінгу повинні написати заяву на ім’я керівника або засновника закладу освіти. Також заяву може написати вчитель, якщо його цькує учень.

Що буде після цього?

Директор закладу освіти має скликати комісію з булінгу і викликати поліцію. Поліцейські складають протокол про адміністративне порушення. Далі рішення прийматиме суд. Загалом, процедура аналогічна тій, коли притягують до відповідальності за дрібне хуліганство та за ухилення батьків від виконання своїх обов’язків.

Інформація про подання, розгляд і реагування на такі заяви має публікуватись на сайті закладу освіти. Чи ефективно реагують у освітньому закладі на заяви про булінг — перевірятиме освітній омбудсмен.

Як довести, що це булінг, а не сварка? Це складно?

Щоб винного притягнули до відповідальності, треба довести:

  • що людину цькували психологічно, фізично, економічно чи в сексуальному плані;
  • що це не поодинокий випадок, а відбувалось систематично;
  • що жертва булінгу зазнала шкоди — психічної або фізичної, тобто відчувала страх, приниження, тривогу, була соціально ізольована.

Бувають і інші форми цькування, які важко довести. Наприклад, бойкот, косі погляди, розповсюдження пліток чи навіть цілеспрямоване затягування відповіді на питання. Щоб довести, що це був булінг, треба долучити свідків або надати фото- чи відеодокази.

Які штрафи заплатить агресор, якщо суд погодиться, що це булінг?

За цькування можуть стягнути від 850 до 1700 гривень (або засудити до громадських робіт від 20 до 40 годин).

А якщо кривдник продовжуватиме робити те саме?

Якщо протягом року після того, як людину оштрафували, вона знову буде цькувати свою жертву, кривднику доведеться заплатити вже від 1700 до 3400 гривень (або громадські роботи від 40 до 60 годин). Такий самий штраф загрожує людям, які займались груповим цькуванням.

А хто платитиме штраф за малолітніх?

За неповнолітніх будуть розраховуватись їхні батьки або опікуни.

А якщо булінгу сприяли педагоги?

Педагогів, керівника або засновника закладу освіти можуть покарати, якщо вони були свідками цькування, але нічого не робили, щоб йому запобігти. У цьому випадку передбачено штраф у розмірі від 850 до 1700 гривень або виправні роботи на термін до одного місяця з відрахуванням 20 відсотків від зарплати.

ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ БАТЬКИ?

Батьки дошкільнят, школярів та студентів мають право отримувати інформацію про надання соціальних та психолого-педагогічних послуг жертвам цькування, свідків булінгу чи самих агресорів.

Вони можуть подавати керівництву або засновнику закладу освітизаяву про випадки цькуваннястосовно дитини або будь-якого іншого учасника освітнього процесу.

А такожвимагати повного та неупередженого розслідуваннявипадків булінгу.

Але при цьому батькизобов'язані сприяти у проведенні розслідуваннящодо випадків цькування івиконувати рішення та рекомендаціїкомісії з розгляду випадків булінгу в закладі освіти.

ВАЖЛИВО: Запам'ятайте, що батьки теж є учасниками освітнього процесу, тому їх теж захищає цей закон.

ХТО ЗАХИСТИТЬ ВІД ЦЬКУВАНЬ УЧИТЕЛІВ?

До прав педагогів та інших залучених в освітній процес людей додали захист від цькування, будь-яких форм насильства та експлуатації, дискримінації за будь-якою ознакою, пропаганди та агітації та від речей, які шкодять здоров'ю.

Тому вчителі, вихователі, няні, бібліотекарі, педагоги, доценти, професори і так далі підпадають під захист цього закону.

Вони теж можутьзвернутися і поскаржитися на цькування з боку дітей, батьків, колег чи керівництва.

ХТО КОНТРОЛЮВАТИМЕ СИТУАЦІЮ, ЩОБ ПРОТИДІЯТИ БУЛІНГУ?

Контролювати виконання плану заходів щодо запобігання та протидії цькуванню у садках, школах, училищах та вишах має засновник закладу або уповноважена ним людина.

Він має сприяти створенню безпечного освітнього середовища в закладі освіти таробити все, щоб учні чи студенти, які були агресорами, жертвами чи свідками цькувань отримували соціальні та психолого-педагогічні послуги.

Керівник закладу освіти має:

· враховувати пропозиції територіальних органів (підрозділів) Нацполіції, МОЗу, Мін'юсту, служб у справах дітей та центрів соцслужб для сім’ї, дітей та молоді;

· розглядати заяви про випадки булінгу (цькування) здобувачів освіти, їхніх батьків, законних представників тощо та вирішувати, чи треба проводити розслідування;

· забезпечуватисоціальні та психолого-педагогічніпослуги здобувачам освіти, яких цькували, які цькували або які стали свідками булінгу.

· повідомляти Нацполіції та службі у справах дітей про булінг у закладі освіти.

А засновник закладу освіти має розглядати скарги про відмову у реагуванні на заяви про цькування.

Випадків булінгу в закладі не було.

 

 

 

 

Домашнє насильство.

 

Домашнє насильство – найбільш розповсюджена форма порушення прав людини. Без подолання цього соціально небезпечного явища не можливо створити умови для самореалізації здобувачів освіти, реалізації принципів рівних прав, свобод і можливостей.

 

Відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07 грудня 2017 року визначено домашнє насильство – діяння фізичного насльства: форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру. Економічного насильство – форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру. Психологічне насильство – форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров’ю особи. Сексуальне насильство – форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності;

Поведінкові ознаки дітей де є домашнє насильство:

Страхи. Діти з сімей, де практикується домашнє насильство, переживають почуття страху. Цей страх може виявлятись різним чином: від замкненості в собі і пасивності до насильницької поведінки. Зовнішні прояви поведінки. Родина, в якій практикується насильство, зовсім непередбачувана, вона лякає дитину, яка не знає, коли і за яких обставин відбудеться наступний спалах агресії. Нездатність виразити почуття вербально. Спостерігаючи за насильством в родині, діти можуть дійти висновку, що насильство є спосіб, яким доцільно вирішувати конфлікти і проблеми. Внаслідок цього такі діти зазвичай нездатні виразити свої почуття і емоції вербально, а наслідують дорослих. Залучення дитини до конфлікту між батьками. Відомо багато випадків, коли діти втягуються в боротьбу батьків. В результаті того, що діти так глибоко вкорінені в конфлікт сім’ї, їм важко відокремити свою індивідуальність від особистостей батьків. Захисник матері. Не є поодинокими випадками, коли дитина залучається в конфлікт сім’ї, намагаючись захистити матір, проти якої спрямований потік агресії. Розчарування. Життя в сім’ї, де практикується насильство, супроводжується високим рівнем напруги. Діти переживають постійний стрес, тому часто засмучені, розчаровані, втрачають рівновагу навіть за найменших труднощів.  Почуття виправданої жорстокої поведінки. Деякі матері, які не хочуть налаштовувати дітей проти своїх батьків, намагаються пояснити, знайти виправдання їхнім насильницьким діям. Почуття непотрібності. У зв’язку з тим, що батьки багато сил та енергії віддають на подолання конфлікту, в них залишається мало часу та сил, щоб займатись дитиною. У дитини може виникнути почуття непотрібності, занедбаності. Такі думки можуть призвести навіть до спроб суїциду. Ізоляція. Здебільшого в сім’ях, де насильство застосовується як засіб виховання, такі факти не проговорюються відкрито. Деякі діти навіть вважають, що з ними не все в порядку, бо їх сім’я відрізняється від інших. Суперечливі почуття щодо батьків. Дитина, яка втікає з дому, або вилучається з сім’ї, нерідко відчуває сильні теплі почуття до батьків, захищає їх, намагається виправдати, незважаючи на те, що останні жахливо поводились із нею.

Захист дітей від жорстокості, насильства та попередження злочинів проти них є надзвичайно важливим, соціально значущим і актуальним завданням, вирішення якого носить міждисциплінарний характер. Не зважаючи на масштабність і складність проблеми, професійний і організаційний ресурс, сфера соціального впливу працівників психологічної служби дозволяють здійснювати комплексний і системний вплив на всіх учасників освітнього процесу.

 

 

 

Домашнє насильство.

 

Домашнє насильство – найбільш розповсюджена форма порушення прав людини. Без подолання цього соціально небезпечного явища не можливо створити умови для самореалізації здобувачів освіти, реалізації принципів рівних прав, свобод і можливостей.

 

Відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07 грудня 2017 року визначено домашнє насильство – діяння фізичного насльства: форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру. Економічного насильство – форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру. Психологічне насильство – форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров’ю особи. Сексуальне насильство – форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності;

Поведінкові ознаки дітей де є домашнє насильство:

Страхи. Діти з сімей, де практикується домашнє насильство, переживають почуття страху. Цей страх може виявлятись різним чином: від замкненості в собі і пасивності до насильницької поведінки. Зовнішні прояви поведінки. Родина, в якій практикується насильство, зовсім непередбачувана, вона лякає дитину, яка не знає, коли і за яких обставин відбудеться наступний спалах агресії. Нездатність виразити почуття вербально. Спостерігаючи за насильством в родині, діти можуть дійти висновку, що насильство є спосіб, яким доцільно вирішувати конфлікти і проблеми. Внаслідок цього такі діти зазвичай нездатні виразити свої почуття і емоції вербально, а наслідують дорослих. Залучення дитини до конфлікту між батьками. Відомо багато випадків, коли діти втягуються в боротьбу батьків. В результаті того, що діти так глибоко вкорінені в конфлікт сім’ї, їм важко відокремити свою індивідуальність від особистостей батьків. Захисник матері. Не є поодинокими випадками, коли дитина залучається в конфлікт сім’ї, намагаючись захистити матір, проти якої спрямований потік агресії. Розчарування. Життя в сім’ї, де практикується насильство, супроводжується високим рівнем напруги. Діти переживають постійний стрес, тому часто засмучені, розчаровані, втрачають рівновагу навіть за найменших труднощів.  Почуття виправданої жорстокої поведінки. Деякі матері, які не хочуть налаштовувати дітей проти своїх батьків, намагаються пояснити, знайти виправдання їхнім насильницьким діям. Почуття непотрібності. У зв’язку з тим, що батьки багато сил та енергії віддають на подолання конфлікту, в них залишається мало часу та сил, щоб займатись дитиною. У дитини може виникнути почуття непотрібності, занедбаності. Такі думки можуть призвести навіть до спроб суїциду. Ізоляція. Здебільшого в сім’ях, де насильство застосовується як засіб виховання, такі факти не проговорюються відкрито. Деякі діти навіть вважають, що з ними не все в порядку, бо їх сім’я відрізняється від інших. Суперечливі почуття щодо батьків. Дитина, яка втікає з дому, або вилучається з сім’ї, нерідко відчуває сильні теплі почуття до батьків, захищає їх, намагається виправдати, незважаючи на те, що останні жахливо поводились із нею.

Захист дітей від жорстокості, насильства та попередження злочинів проти них є надзвичайно важливим, соціально значущим і актуальним завданням, вирішення якого носить міждисциплінарний характер. Не зважаючи на масштабність і складність проблеми, професійний і організаційний ресурс, сфера соціального впливу працівників психологічної служби дозволяють здійснювати комплексний і системний вплив на всіх учасників освітнього процесу.

 

 

 

 

 

 

Гіперактивність та способи її корекції.

 

Останнім часом спеціалісти вказують, що гіперактивність виступає як один із проявів цілого комплексу порушень, що відмічають у надмірно рухливих дітей. Основний дефект пов’язаний із недостатністю механізмів уваги і гальмівного контролю. Тому подібне порушення точніше класифікують як „синдром дефіциту уваги” (СДГУ). Виділяють три основні форми появу гіперактивності:

1. Дефіцит уваги: дитина непослідовна, їй важко утримати увагу; не слухає, коли до неї звертаються; з великим ентузіазмом береться за завданням, але так і не закінчує його; зазнає труднощі в самоорганізації; часто губить речі; уникає нудних і тих, що пострибують розумових зусиль, завдань; часто буває забудькувата; легко відволікається на сторонні стимули; важко утримує увагу при виконанні завдань.;

 

2. Імпульсивність: починає відповідати, не дослухавши питання; не здатна дочекатися своєї черги, часто втручається, перериває; не може чекати винагороди (якщо між дією і винагородою є пауза); погано зосереджує увагу; НЕ може контролювати і регулювати свої дії. Поведінка погано керована; при виконанні завдань поводиться по-різному і показує різний результат. Як що у віці до 7 -8 років виявляються хоча б 6 із перерахованих ознак, педагог чи психолог може припустити (але не поставити діагноз!), що дитина за якою він спостерігає, гіперактивна. Як що балів 8 і більше, дитину необхідно показати спеціалісту.

 

3. Підвищена рухова активність: постійно крутиться; виявляє ознаки занепокоєння: тарабанить пальцями або не може спокійно всидіти в кріслі (у підлітків може бути суб’єктивне відчуття нетерплячості); спить набагато менше, ніж інші діти; дуже балакуча; перебуває у постійному русі; не може тихо, спокійно грати або займатися чим-небудь у вільний час.

 

Рекомендації що до корекції поведінки гіперактивної дитини.

 

1. Зміна поведінки дорослих та їх ставлення до дитини: - демонструвати спокійну поведінку, уникати слів типу „ні”, „не можна” (краще говорити як треба, як можна); - стосунки з дитиною будувати на довірі і взаєморозумінні.

 

2. Заміна психологічного мікроклімату сім’ї: - батьки повинні менше сваритися; - більше уваги приділяти дитині; - проводити разом усією сім’єю вільний час.

 

3. Організація режиму дня і місця для заняття.

 

4. Використання системи заохочень, підтримки і винагород.

 

5. Підтримуйте контакт із учителем, психологом, а в разі необхідності і з психоневрологом (працюйте разом!).

 

 

 

 

 

„Швидка допомога” при роботі з гіперактивною дитиною.

 

1. Відвернути увагу дитини від її капризів.

2. Запропонувати вибір (іншу можливу на даний момент діяльність).

3. Поставити несподіване запитання.

4. Відреагувати несподіваним для дитини чином (пожартувати, повторити дії дитини).

5. Не карати, а просити, (але не підлещуватись).

6.Вислухати те що хоче сказати дитина (в іншому випадку вона вас не почує).

7. Автоматично тими самими словами повторювати багаторазово своє прохання (нейтральнім тоном).

8. Сфотографувати, чи підвести її до дзеркала в той момент, коли вона вередує.

9.Залишити в кімнаті саму, коли вередує (якщо це безпечно для її здоров’я).

10. Не наполягати на тому, щоб дитина вибачилась. Допоможемо нашим дітям.

 

 

 

************************************************************************************************************************************

 

 

 

 

 
 

Городницька

 

 

 

 


1
2